Не був солістом він іще ніколи,
Хоч голос мав чарівної барвистості,
Поволі доростав до особистості,
До першої ще не готовий ролі.
Та підсвідомо прагнув буть поміченим
Й "крещендо" власним виділявся в хорі,
Та диригент спиняв його суворо -
І він стихав засмучено і знічено.
Глумилися із нього посередності,
Нещасним підголоском називали,
А богом необділені - мовчали,
Помалу виростала упередженість.
Ходив на студію вокальну із надією
Хоча би раз біля роялю стати,
Та безголосі вчилися співати,
А він додому повертавсь осміяний.
Все іншим ставив голоси маестро,
Йому ж казав єхидно, мов здивовано:
"Побудь на хорі ще зо три семестри,
Ти в нас алмаз, але неодшліфований".
На себе став страшенно вже розсерджений,
До хрипоти співав на самотині,
Вже не кричав і не пускав тих півнів,
А вміло вів мелодію, упевнено.
Вже на концертах за рукав не смикали,
Мовляв, мовчи і не фальшив уголос,
Аж ось його на студію покликали
І там уперше доручили соло.

...А зал гудів, як вулик розтривожений,
Літали фрази, наче бджоли гнівні,
Його зустріли вельми насторожено,
Бо перед хором став уперше нині.
Ось пісня почалась і невдоволення
Вляглось поволі, наче море в штилі,
Розгладжувались чола насурмонені,
Мов розсувались хмари почорнілі.
Многоголоссям пісню хор розцвічував,
Випростував мелодію величну,
І соло так впелося органічно,
Що зал захвилювався... та по-іншому.
Скінчився спів, і він вклонився людям,
Прикривши усміхом бентегу зболену,
А всі аплодували задоволено
І навіть сиві метри - строгі судді.
Од квітів одсахнувся спантеличено,
Бо з чаші гіркоти він пив доволі,
Та вже не підголосок обезличений -
Співак прийняв той перший усміх долі.

7496 р. (Від Трипілля) (1988)