Туман сідає тихо і велично,
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні,
Бо знайомі цілу вічність.
І тільки мить,
лиш мить одну – чужі.
Ми звідти,
де не гасне вічне небо,
де розмовляють квіти і коти.
У нас – любов,
одна на всі потреби,
а в ній – одно навіки я і ти.
Скажи мені,
чого боятись маю?
Яка іще живе в мені вина,
якщо
ніхто не гнав мене із раю,
але я знов лишаюся одна?
Скажи мені,
кого боятись маю,
коли за мною - ангелів чини,
що поіменно
кожного тут знають –
ясніше сонця сяє кожен з них?
І ти і я,
кому жалітись будем,
що всесвіт – віддзеркалення душі?
Страшнішого немає, точно, суду,
над той, що кожен сам собі звершив…

Туман сідає тихо і велично
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні,
бо знайомі цілу вічність.
Скажи, чому ми тут такі чужі?…