Ніби заворожена стою,
дивлюся, як тлію від кінчиків пальців.
Ти вигукнеш моє ім'я, мене покличеш,
пелюстки повік відгорнеш - осінні маргаритки
роси скинули,
лови краплини ротом, і ніс весь у пилку.
Ти - батько мій? Ти - мій коханець між
русел вуличних,
мені так тихо у твоїх обіймах,
як і птахам в обіймах у землі:
і ніби тісно
й тепло водночáс.
Ніби заворожена стою,
дивлюся як міста згортають кольорові шатра
перед очима й золою йдуть за мною.
Це спогад, кажеш,
а я стою, дивлюся:
як пелюстки злітають за золою,
як заворожена стою я серед квітів
геть сама.

Промовиться ще раз і льодом вийде
моє ім'я серед духмяних зим
в містах, де сніг пропахся ладаном,
і хай горить квітковий рай,
що вже на голих стеблях
утворився так давно - я геть не пам'ятаю,
як це насіння потрапляло у ріллю.
Нехай золіє рай цей без початку,
що скінчився.
Одна стою, як заворожена, дивлюсь.