Сьогодні їй подумалось:
вода, що на її руках,
обернеться на дощ,
бо вода завжди пі́де до води,
а діти часто здійснюють проротства.
А час новий вже йде новим знаменням
великого обсидианового пса,
що розсікає інохїіддю вік
під вікнами віталень і лікарень.
Вона його не бачить, тільки знає,
що лапи в нього вмечені у мідь.
Коли він йде, довкола вікон ніч тремтить,
тривожна і залякана вітрами.
Мабуть, вона з народження це знала.

Вона вже не ховатиме ожину
в густому та духмяному волоссі,
щоб хтось її губами вибирав,
як полем розкидається мовчання,
і не замочить свої ноги босі
у тепле та солодке молоко,
щоб хтось її знайшов по тому сліду,
а слідом мідним вирушить сама,
і в чорну шерсть занурить мокрі пальці,
й вода її обернеться дощем.