день колишній, неначе вовчиця узята на мушку,
осінь довге намисто пояснень низає на душу.
хтось примусить тебе захлинатися болем в подушку
і на грудях коханих зривати пелюсточки руж.

з язика без кісток чорна заздрість зірветься,
за осіннім терпінням ти лиш посміхаєшся тестам,
і не має в тобі вітру злоби , ні тіні протесту ,
а на суднім чеканні рве ноту величний оркестр.

через зебру доріг під підборами наміри задумів
одягаєш пов’язку на очі: ще крок і за гратами
пересудів вчорашніх ,що чемно сиділи за партами,
та ще тих хто давно вже забувся про дотики свят.

легко плечі неси крізь багрянець останнього листя,
дихай вільно повітрям , щоб жодна морока не тисла.
буде кожна хвилина дарунком стожильного міста.
ти сміливо сама до життя вимальовуєш міст…