Коханий, світ
раптово змінюється, змінює свій колір.
Вуличне світло ллється крізь мишачі хвости
рокитникових порослей, дев’ята ранку.
Це Арктика,

це чорне невелике
коло, із ніжним атласом трави – волоссям немовляти.
В повітрі зелень,
неповторна і м’яка.
Вона мене дбайливо огортає.

Я тепла і рум’яна.
Я можу бути неймовірно більшою, я думаю,
і я така безглуздо радісна,
мої високі чоботи
все хлюпають і хлюпають крізь чарівну́ червоність.

Це – моя власність.
Двічі кожен день
я тут проходжу, нюхаю
цю святість варварську й зелено-сині
гребені, залізо чисте,

і цю стіну химерних мертвих тіл.
Я їх люблю.
Я їх у якості історії люблю.
Яблука золотисті,
ти уяви —

як сімдесят моїх дерев
гойдають ці рум’яно-золоті м’ячі
у сірому болоті смерті,
і їх мільйон
листів з металу бездиханних.

О, мій коханий, мій монах.
Ніхто, крім мене
не проходить до пояса в воді.
І незамінне
золото кровить, темніє, немов міжгір'я Фермопіл.

http://www.americanpoems.com/poets/sylviaplath/1408