Я була пізньою та єдиною дитиною:

Мамі за сорок, татові – вже половина віку.

Із найперших спогадів – свято,

Ялинка і зелений горошок в салаті – такі життєствердні,

Морозиво і сніг надворі – такі рідні...

Білий світ, як і білий колір, надихають до творчості –

Хукала синюшними губами на шибку, у лід закуту,

Серденько пальчиком малювала,

Тебе чекала...

Пальці дубли, серденько на шибці знову заростало-рубцювалося

Кроки твої на широченних сходах нашої сталінки вчувалися

Я бігла до дверей, зазирала у вічко маковим своїм чоловічком,

а ти не приходив...

Я писала тобі довжелезні листи, я була залежною від тебе,

не отримавши жодної відповіді.

В якийсь момент, коли я сказала собі: "все курва-життя не вдалося,

кожен новий все більше та більше не ти, жоден не може розтопити лід мого серця"

Ти з'явився просто так, посеред зими, засмаглий, в споловілому волоссі

заплутались васильки чи сніжинки, то так здалося, мабуть з незямки...

Ти пах океаном, не Льодовим, ти пах любистком і житом

я вперше в житті не боялася, що попливу, розтанувши від поцілунків

Я віддала тобі душу, бо тіло моє ти створив сам

з того снігу і криги, з яких мамонька з татусем,

зліпили свою дорогу Снігуроньку...