Богдан Манюк
поезія “Відьмацький мотив”

"Блукаючі очі з обличчя дощу.
Найкращого красеня відьма цілує.
Регоче. Чарує. Не гасить свічу,
пославши до чорта усіх чистоплюїв.

Оголені перса. Оголена ніч.
Розпущені коси між тишею й громом.
До півнів далеко – ще кілька сторіч.
А як воно згодом? На жаль, невідомо.

Облудно-звабливо -- похнюпився тин:
не свідок, хто бачив, єством не відчувши.
Чаркує за тином окастий полин,
на лавочці цнота хвилюється дужче.

А відьмі як відьмі – біда не біда.
Босоніж огуду чіпку перескочить.
Буде реготати вона, молода,
допоки та ніч і блукаючі очі…"

Пародія

О скільки та ніч уже випила сил!
І серце калáта, аж рветься аорта…
То свічка двоїться чи зоряний пил?
А може ту відьму послати до чорта?

Накинуто зашморг розпущених кіс…
На лавочці цнота? Не будьте наївні.
Навіщо іздýру під тин той заліз
Єством не відчувши – надія на півнів…

Секунди – сторіччя! Чаркує полин,
Цілується відьма – не відає втоми.
Казала, що красень… найкращий. Кретин!
Дотягну до півнів? На жаль, невідомо.

А як воно згодом? Побачим – тепер
Оголені перса облудно-звабливо…
Регоче – я чую, ще, значить, не вмер!
На шáбаші свідок? То було би диво!

… А відьмочка файна… кирпата, руда…
І як масажує… і ноги, і спину!
Аж стýпку зламали! Й мітлу – не біда!
За рік купить нóву. А я – відпочину!


2.01.2012