…«А все ж таки класну спідничку я купила сьогодні на розпродажі», - думала Ніка повертаючи на Запорізьку. В такий час на вулиці не було й не могло бути жодної душі. Ніка засиділася в гостях. Ромка кокетливо щипав її за сідниці: «Поспи сьогодні зі мною, нащо тобі їхати додому? Га? Зранку обіцяю каву у ліжко й класний секс. Все рівно завтра вихідний…»
«Я записалася в солярій, чи не бачиш яка бліда стала?» - вередливо й навіть пискляво сказала молодичка.
«Ти - справжня блондинка. Сідати за кермо о другій ранку й напідпитку може тільки блондинка. Але їдь, якщо тобі хочеться…» - байдужим тоном махнув рукою Роман. Якщо чесно, йому було пофіг і на Вероніку і на її солярій й навіть на те, що неможна сідати за кермо під шофе. Сам він ніколи так не робив. У нього був якийсь панічний, навіть нездоровий страх де-те-пе. Та що для нього Ніка? Просто регулярний секс з гламурною курвочкою. Так. Хотілося поспати з нею, просто тіло поруч, яке можна обійняти й пригрітися. Не так самотньо… Але яка, зрештою, різниця? Нехай їде, якщо їй охота. Позіхнув, й вирубився за півхвилини після того, як зачинив двері за нею…
…Вона лежала, випроставшись на асфальті з задраною спідницею, яка відкривала малопривабливу синтетичну білизну… «Який несмак… Чорт! Це що, я зробила? Ні, правда… Якісь дурнуваті труси, як можна було вдягти такі?... Ні. Таки чорт забирай… Я це зробила! Я щось не те думаю… Як взагалі могло таке трапитись?»
З пробоїни у черепу тоненьким струмочком витікала кров, а Ніка все не могла підійти ближче, аби торкнутися шиї ТОЇ, аби намацати в НЕЇ пульс: «В неї ж має бути пульс. Не все так погано, як здається. Я повинна мислити позитивно. Все оукей. Зараз я підійду, вона ворухнеться, і – вуаля, я відвезу її додому, дам сто баксів в кишеньку й ми забудемо обидві про цей ІНЦИДЕНТ. Ну, на крайній випадок - в лікарню. Ми можемо поїхати вдвох у лікарню. Нічого ж поганого не сталося? Ні, я не можу таки дивитися на ЇЇ жахливі труси. Треба прикрити. Дурепо, стрибай в автівку й тисни на газ – ВОНА мертва, мертва… Бляха… Яка ж я … Найжахливіше в усій цій історії – це те, що я ЇЇ вбила. Вбила? Треба пересвідчитися, що ніхто не бачив мене, моє авто… Я тут стою вже добрячих десять хвилин. Хтось же міг за цей час мене побачити, запам’ятати номери. Що я собі думаю? Тисни на газ й мерщій звідси! ВОНА мертва! Мертва?!»
Біля голови ТІЄЇ жінки виднілася вже лужа крові, а Ніка все ніяк не могла опанувати себе. Руки в неї тремтіли: «Це якась нісенітниця. Це не може бути зі мною. Звідки ВОНА взагалі взялася на дорозі? Вискочила прямо під колеса. Кому я що буду доводити? Хто мені тепер повірить? ВБИВЦІ. Ще й п’яній… Ромчик, зараза, сьогодні добряче підпоїв мене бренді. Хотів аби я залишилася. Підлий скунс. Це він у всьому винен! Гаразд. Треба мислити позитивно. Нехай ВОНА мертва. Це вже не зміниш. Але ж я жива і я - не вбивця. Це сталося випадково. Ніхто нічого не взнає. Зараз поїду в гараж, візьму ганчірку, вимию чистесенько машину, піду додому. Ляжу спати. А завтра буде завтра. Буду щось думати…»
Сльози зрадницьки починали котитися в Ніки з очей. Вона думала і про те, що вимиє машину, залишить на узбіччі дороги, а потім буде пояснювати страховикам, що «пошкодження сталося внаслідок протиправних дій третіх осіб», чи як там у договорі страхування написано? Вона думала про себе, про страховку, яку отримає згодом, як поїде додому, щось попоїсть і ляже спати, а завтра в солярій, чи деінде… Але вона зовсім не думала про ТУ жінку. «Що про НЕЇ думати? ВОНА ж мертва. А я маю мислити позитивно. Я маю жити. Ми з Ромчиком збиралися завтра в боулінг. От і піду в боулінг. Я ніколи в житті так не хотіла в боулінг… А якщо призначать експертизу і все з’ясується? Бампер добряче пошкоджено. Я не хочу про все це думати! Мене з моєю машиною тут не було і я не бачила ЦЮ.»
- ГЕЙ ТИ, ДУРЕПО! ЗВІДКИ ТИ ВЗЯЛАСЯ? ЗВІДКИ ТИ ВЗЯЛАСЯ? – кричала Ніка, намагаючись довести ЇЙ, що це ВОНА у всьому винна, і саме через НЕЇ Нікуся не має права сісти зараз в машину і їхати спокійно додому.
«Третя ранку. Я ще можу сісти й поїхати. Ніхто нічого не бачив. Але я сиджу поруч з НЕЮ на асфальті, я не в змозі встати. Це не її життя скінчилося зараз, а моє. Ну поїду я звідси і що далі? Від кого тікатиму? Від себе?»
В якомусь фільмі Вероніка бачила таку сцену: головна героїня тремтячими руками нервово тисне на кнопки мобільника: «Алло, міліція? Я щойно вбила людину…» Ніка усвідомлювала, що ТАК не зможе. А ЯК?
«Рахую до десяти: вісім… дев’ять… десять… Встаю. Сідаю в машину. Тисну на газ! Я – вільна! Я СОБІ ПРОБАЧУ. Й піду завтра з Ромкою в боулінг.»
- ПА-ПА, ПОДРУГО! Яка прикрість, що сьогодні, в свою останню ніч, ти вдягла таку негарну білизну…