Запах прілого осіннього листя. Мабуть, найкращий запах на землі. Довгими зимовими вечорами так хочеться відчути той запах. Так хочеться відчути крила за плечима. Й полетіти. Туди. В осінь. Де накрапав дощик. Спочатку невпевнено, нерясно. А потім все частіш і все рясніш. Ми йшли з тобою – рука в руці. Майже одні на цілій землі, у цілому білому світі.
Ми йшли по гриби. Ноги у гумових чоботях де-інде так глибоко втопали у багнюці, але нам було байдуже, бо у твоїй долоні тремтіла моя долоня. А у моїй долоні – твоя. Що це було? Якась мара. Яка нормальна людина піде в таку погоду в ліс по гриби? Нормальна залишиться вдома. Та ми з тобою навіжені. Безглузді. Щасливі!
Від чого тремтять наші долоні? Невже від холоду, від вологи? А може, вони тремтять від щастя, від любові, від бажання? Може.
Запах дощу змішується з запахом пізньої осені, з запахом прілого листя. Він трохи ущух, той дощ. І нам не лінь відгортати листя, зрізати один грибочок за другим, кидаючи їх у наші торбинки. Краплини ще десь, зовсім інколи крапають, потрапляючи тобі на лице. Я дивлюся на нього. Воно зовсім не красиве, ні... Воно прекрасне. Мені хочеться наблизитися до тебе, так близько, щоб не було ніякої відстані. Я хочу бути тобою. І щоб твоє обличчя було моїм, і це по ньому стікала краплина дощу. Мої губи торкаються її. Яка смачна, яка солодка ця краплина... І наші торбинки вже валяються на землі. І гриби розсипалися. Та... байдуже. Губи вже шукають інші губи, а руки ще міцніше стискають інші долоні. Яке щастя лоскотати язичком у куточку твойого рота, яке щастя не розтуляти губ...
Ти відчуваєш. Цей запах... Запах першого поцілунку. Запах дощу, запах прілого листя? Відчуваєш запах поцілунку, якого не було? Бо він – моя видумка...