Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олена Малєєва (1981) /
Проза
Свобода
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Свобода
Хто знає смак справжньої свободи? Може, ластівка в небесах, може янгол, що шурхотить крилами в тебе за спиною.
А можливо й ні.
...Ми зустрілися випадково. Нас не залишала гірка думка. Його - що він поспішив народитися, а мене – що я запізнилася. Якщо б навіть ми і наважилися бути разом тут, на Землі, це було б недовго, бо лише кілька місяців залишилося йому жити. А я молода, вродлива, життєрадісна: він не хотів, не міг занапастити моєї молодості, вроди, життя. Це було щось... Ні-ні, не закоханість, не жадоба, не пристрасть. Не кохання у значенні усвідомленого почуття жінки і чоловіка одне до одного. Це була просто близькість душ. Ні, навіть ніби половинки однієї душі.
Я дивилася на зморшки, що перетинали його шкіру вздовж і впоперек, тримала його зсушену часом тремтячу руку у своїх молодих долонях. Його волосся було сиве, аж біле. Очі втратили колір і були сиво-білі, якісь ненатуральні, але неможливо було зрозуміти чи був його погляд коли-небудь блискучим, живим і чи були його очі карими, а, може, зеленими, блакитними чи сірими.... Якщо ж і були, то, здається, це було сто років тому і навіть мій пра-прадідусь виглядав би зараз молодшим, якщо дожив би. І все ж таки він ставав прекрасним як тільки починав говорити. Ніхто і ніколи не розумів мене краще, ніж він. Нікого і ніколи я не змогла б відчути, зрозуміти краще, ніж його...
Головне, що нас об’єднало – свобода. Ми обоє мріяли про неї. Свободу зовнішню і свободу внутрішню. Робити, що хочеш, знати, чого хочеш насправді, відчувати свої істинні бажання й здійснювати їх, не залежачи ні від обставин, ні від природи, ні від людей, ані від Господа Бога. В якусь мить, коли він смакував це слово “Сво-бо-да...”, я відчула крила за спиною, він був моїми крилами. Я злітала, поверталася до нього, кружляла і наша близькість ставала найголовнішим, що мали ми в ту мить.
«Це почалося давно, - розказував він, - ще коли я був майже хлопчиком. Я споглядав за дорослими, за тим, яке значення вони надають грошам, що мама з татом лишають мене самого або на сусудів, працюючи в три зміни за мізерну купку папірців. Я вже тоді знав їм ціну.
Але я ніколи не любив гроші. Ці брудні, нікчемні папірці. Завжди після того, як мені доводилося тримати їх, я мив руки з милом. Але я любив те, що гроші могли мені дати – НЕЗАЛЕЖНІСТЬ.
З покупкою першого авто я перестав залежати від простору, від громадських засобів пересування. Я просто міг сісти в машину і їхати куди мені потрібно. Через деякий час я міг купити все, що тільки заманеться. І я купував. Купував землю, будинки, авто, літаки. Навіть жінок. Я купував багато жінок, щоб не залежати від якоїсь однієї жінки. Не мав дітей, бо не хотів від них залежати. Не мав навіть справжніх друзів, бо і дружбу вважав видом залежності. Я думав собі, що я вільний. Я думав, що не залежу ні від кого і ні від чого матеріального. Але одного дня я збожеволів від усвідормлення моєї єдиної правди. Правди, яка спопелила усе моє життя, лишивши купку попелу. Сивину і старість, яку ти бачиш перед собою. Я був БОЖЕ-вільний. Й прожив божевільне життя. Господи! Я й сам не помітив, як зробився рабом своєї жадоби свободи.»
Моє серце розривалося від болю. Душа нібито відокремившись від його душі стікала кров’ю.
Невже і мене чекає те саме? Адже свобода – і моя кінцева мета. Не можливо було повірити, але ж і він був молодий, гарний, здоровий і мріяв, і думав про майбутнє, чекав, надіявся, відчував... І що зробив із себе? Раба?!
Неможливо не залежати ні від чого. Як добре, що я зустріла цього ще живого мерця, що я відчула близькість душ, що я зрозуміла свою недопущену помилку.
Ось він, сидить поруч, такий бідний, хворий, нещасний. І він залежить від всього: від обставин, від природи, від людей, від Господа Бога. Залежить від своєї хвороби, від лікарів, від всього, що є в світі. Я могла б також стати такою. Рабинею прожити своє життя. Але все змінилося. Я буду просто залежати. Сьогодні від нього, тримаючи його тремтячу, зсушену часом руку у своїх молодих долонях. Буду залежати від його хвороби і старості, яка через кілька місяців забере найдорожчу людину, яка могла б стати моєю половиною, не запізнись я народитися. А потім... А потім смерть зробить його нарешті вільним. А я буду залежати і чекати...
Свобода існує — тепер я це знаю точно.
А можливо й ні.
...Ми зустрілися випадково. Нас не залишала гірка думка. Його - що він поспішив народитися, а мене – що я запізнилася. Якщо б навіть ми і наважилися бути разом тут, на Землі, це було б недовго, бо лише кілька місяців залишилося йому жити. А я молода, вродлива, життєрадісна: він не хотів, не міг занапастити моєї молодості, вроди, життя. Це було щось... Ні-ні, не закоханість, не жадоба, не пристрасть. Не кохання у значенні усвідомленого почуття жінки і чоловіка одне до одного. Це була просто близькість душ. Ні, навіть ніби половинки однієї душі.
Я дивилася на зморшки, що перетинали його шкіру вздовж і впоперек, тримала його зсушену часом тремтячу руку у своїх молодих долонях. Його волосся було сиве, аж біле. Очі втратили колір і були сиво-білі, якісь ненатуральні, але неможливо було зрозуміти чи був його погляд коли-небудь блискучим, живим і чи були його очі карими, а, може, зеленими, блакитними чи сірими.... Якщо ж і були, то, здається, це було сто років тому і навіть мій пра-прадідусь виглядав би зараз молодшим, якщо дожив би. І все ж таки він ставав прекрасним як тільки починав говорити. Ніхто і ніколи не розумів мене краще, ніж він. Нікого і ніколи я не змогла б відчути, зрозуміти краще, ніж його...
Головне, що нас об’єднало – свобода. Ми обоє мріяли про неї. Свободу зовнішню і свободу внутрішню. Робити, що хочеш, знати, чого хочеш насправді, відчувати свої істинні бажання й здійснювати їх, не залежачи ні від обставин, ні від природи, ні від людей, ані від Господа Бога. В якусь мить, коли він смакував це слово “Сво-бо-да...”, я відчула крила за спиною, він був моїми крилами. Я злітала, поверталася до нього, кружляла і наша близькість ставала найголовнішим, що мали ми в ту мить.
«Це почалося давно, - розказував він, - ще коли я був майже хлопчиком. Я споглядав за дорослими, за тим, яке значення вони надають грошам, що мама з татом лишають мене самого або на сусудів, працюючи в три зміни за мізерну купку папірців. Я вже тоді знав їм ціну.
Але я ніколи не любив гроші. Ці брудні, нікчемні папірці. Завжди після того, як мені доводилося тримати їх, я мив руки з милом. Але я любив те, що гроші могли мені дати – НЕЗАЛЕЖНІСТЬ.
З покупкою першого авто я перестав залежати від простору, від громадських засобів пересування. Я просто міг сісти в машину і їхати куди мені потрібно. Через деякий час я міг купити все, що тільки заманеться. І я купував. Купував землю, будинки, авто, літаки. Навіть жінок. Я купував багато жінок, щоб не залежати від якоїсь однієї жінки. Не мав дітей, бо не хотів від них залежати. Не мав навіть справжніх друзів, бо і дружбу вважав видом залежності. Я думав собі, що я вільний. Я думав, що не залежу ні від кого і ні від чого матеріального. Але одного дня я збожеволів від усвідормлення моєї єдиної правди. Правди, яка спопелила усе моє життя, лишивши купку попелу. Сивину і старість, яку ти бачиш перед собою. Я був БОЖЕ-вільний. Й прожив божевільне життя. Господи! Я й сам не помітив, як зробився рабом своєї жадоби свободи.»
Моє серце розривалося від болю. Душа нібито відокремившись від його душі стікала кров’ю.
Невже і мене чекає те саме? Адже свобода – і моя кінцева мета. Не можливо було повірити, але ж і він був молодий, гарний, здоровий і мріяв, і думав про майбутнє, чекав, надіявся, відчував... І що зробив із себе? Раба?!
Неможливо не залежати ні від чого. Як добре, що я зустріла цього ще живого мерця, що я відчула близькість душ, що я зрозуміла свою недопущену помилку.
Ось він, сидить поруч, такий бідний, хворий, нещасний. І він залежить від всього: від обставин, від природи, від людей, від Господа Бога. Залежить від своєї хвороби, від лікарів, від всього, що є в світі. Я могла б також стати такою. Рабинею прожити своє життя. Але все змінилося. Я буду просто залежати. Сьогодні від нього, тримаючи його тремтячу, зсушену часом руку у своїх молодих долонях. Буду залежати від його хвороби і старості, яка через кілька місяців забере найдорожчу людину, яка могла б стати моєю половиною, не запізнись я народитися. А потім... А потім смерть зробить його нарешті вільним. А я буду залежати і чекати...
Свобода існує — тепер я це знаю точно.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
