Перший день нового року – найпорожніший,
Місто ніби вимерло від якоїсь невідомої пошесті,
Біла шерсть снігу вилискує на сонці...
Зграя горобців купається в калюжці на осонні,
але якось без особливого цвіркотіння.
Навіть сороки в гаю за дорогою мовчать.
Не чатує на мишу кіт, якого випустила на двір легковажна його господиня,
що насправді, є відданою його рабою.
А я тужу за тобою, «як дурочка якась провінційна»…
Цій сазі про Уліса далеко ще до фіналу.
Мені тоскно і в чотирьох стінах і на велелюдній площі.
Але ти в мене є. Усвідомлення цього трішки мене попускає.
Я купую горішки в кіоску, що поруч і прямую до вивірки,
он вона помагає фотографу заробити на пляшку і пакет бутербродів.
Вона працює. Для неї будень, коли майже всі традиційно сплять, бо свято…
Тільки моє безсоння перетікає з ночі в день.
Я знаю, що заважаю тобі снити в твоєму часовому поясі,
Де все ще ніч, де в своїх клубах танцюють ґеї, де ґої не заважають
ортодоксальним євреям чекати на свого Месію, де заширока Місіс
вливає свою дещицю води в Мексиканську затоку.
Маю алерґію на твій часовий пояс, але жити без тебе важко.
Милий, приїзди, якщо зможеш. Я тут от... годую ТВОЮ білку…