Церква не могла закривати очі на злочини графа де Маньяри, хоч одержувала від його родини багаті пожертви. Мігелеві дозволяли втікати від правосуддя за кордон...

2. Діалог

– То демон зла, вонміть, велебний отче!
– Високий рід...
– ...але поріддя – нице!
Розпуста, вбивства... Ті шалені очі
спокусять всіх –
від шльондри до черниці!..
– А був же рід...
– Маньяри... Так, стовп віри!
Та се – в минулому, як і той замок,
що славою і гордістю Севільї
впродовж віків стояв... Всі знали,
що честь, порядність, лицарство, відвага –
єдині мешканці сього палацу!
Тепер сім’ю ганьбить та сама шпага,
що мала б прославлять...
Частину ласу
і церква завжди мала, визнать мушу.
А нині – гріх приймать дари лукавця!
Бо пахнуть кров’ю і поганять душу
дублони з рук убивці...
Край урвався!
Всі стіни замку люди обплювали,
ім’я його кленуть і помсти кличуть!
– Се гірш від сарацинської навали...
– А церкві треба зберегти обличчя!
– За злочини тяжкі – сувора кара:
негідна віть вельможної родини
(щоб не гнівить людей, відпустим пару),
як Бог велить, Іспанію покине.
Дари ж на храми – річ свята і гідна.
Во славу Господа вони послужать.
А далі – буде видно.
Буде видно...
– А мала б церква видатного мужа...

2009

Збіги приголосних - навмисні, для мовленнєвої характеристики образів двох церковних вельмож.