Невдовзі після одруження Мігель починає страждати від докорів сумління за скоєні страшні гріхи. Примари загублених душ переслідують його всюди.

7. Не убий

“Спокусив. Покинув. Зрадив.
І убив. Убив. Убив!” –
гуркотять громів рулади
теплих, темних літніх злив.

Ти тікаєш світ за очі.
Та від себе не втечеш.
Голосів тих чуть не хочеш...
Переслідують? Авжеж...

І щоночі біла пташка
затуля тебе крилом.
Б’ється серце швидко, тяжко!
Смертний гріх – він вам, обом.

Хіроламо, прохолодо,
скарб долоні на чолі...
Не знайти без тебе броду
у пекельній сій імлі...

Тягнуть руки ті примари,
тиснуть душу у вогонь,
в Господа благають кари...
Нишкнеш між її долонь.

* * *
– Дон Мігель, той граф вельможний,
пострах чесних християн,
віч заплющити не може –
втрапив у гріхів капкан!

– Він гадав, що так минеться
все, що коїв, навісний?

– Десь чиєсь розбите серце
не діждалося весни...

– Плачуть сироти, ридає,
втративши дочку, вітець...

– Він хотів так жити й далі –
сущий вовк серед овець?!.

– Ні, тепер доскочив щастя,
та не здатен осягнуть,
що сподіяні напасті
перетнуть блаженству путь!

Що гріхи колишні стануть
перед очі як один,
скаламутять тиху заводь
і з найкращою з дружин.

– За злочинства всі – розплата:
щастя – зась! родина – ні!
Борг потрібно віддавати...

– І сторицею!

* * *
...в війні
сам на сам зазнав поразки –
гірко змучений, блідий –
ще покаєшся не раз ти
...й знов порушиш “не убий!”...


2009