Моя душа ніколи не забуде того дарунку, що весна дала (Леся Українка «Давня весна»)
Одним з найяскравіших автобіографічних творів Лесі Українки є вірш «Давня весна». Цей вірш входить до циклу «Мелодії». Весь цикл складається з 12 віршів. Вони писалися протягом 1893 і першої чверті 1894 p., коли поетеса жила в Києві. У 1899 році були надруковані у збірнику «Душа і мрії».

У віршах циклу багато суму, туги, бо сумним було життя поетеси, сумним було життя народу. Скільки глибокого болю в таких її рядках:

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Проте мрії про краще, потяг до життя, бадьорі настрої перемагають, які завжди, сум і тугу.

Вірш «Давня весна» умовно складається з двох частин. У першій частині авторка під впливом пробудження природи малює весну. За допомогою яскравих, емоційно забарвлених епітетів образ весни набуває рис живої істоти: вона «щедра, мила». «За нею вслід прилетіли співучі пташки!» Для більшої виразності поетеса використовує метафори, виражені дієсловами: весна «промінням грала, сипала квітки», «летіла хутко, мов стокрила»; з її приходом «все ожило, усе загомоніло», «співало все, сміялося й бушніло», а дівчина, в якої виявлено туберкульоз, «...лежала хвора і сумна». Згадаймо біографію письменниці. З дев'ятилітнього віку вона тяжко захворіла. Недуга була тяжка, біль пронизував усе тіло і приковував до ліжка. Пробудження природи дівчина спостерігала через вікно. Вона не мала фізичних можливостей відчувати всі запахи весни, і від цього їй ставало боляче.

У другий частині вірша Леся відтворює гармонію людини і природи. «Радісна весна» не забула дівчини:

...У вікно до мене

Заглянули від яблуні гілки,

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки.

Використання слів з пестливими суфіксами відтворює стан душі хворої. Цьому ж сприяють здорові (гілки від яблуні заглянули у віно, «посипались білесенькі квітки») і слухові (замиготіли листячко зелене, «прилинув вітер...», «пташині пісні») образи. Побідні вияви життя розгонили сум і тугу:

Моя душа ніколи не забуде

Того дарунку, що весна дала;

Весни такої не було й не буде,

Як та, що за вікном цвіла.

Яка ж ідея вірша? У кожного своя доля, кожен своїм шляхом їде по життю. Щоб бути щасливим, треба навчитися цінувати найменші радості життя.

... а мені чомусь згадався вірш О.Забужко "Задзеркалля: пані Мержинська"...
(Поезія Забужно - надзвичайної потуги, хоч це не стосується теми)
:)

Оксана ЗАБУЖКО

ЗАДЗЕРКАЛЛЯ: ПАНІ МЕРЖИНСЬКА

У світі, найбільш реальнім з усіх можливих, —
у такому самому Києві, тільки трохи інакшім
(всі знайомі кав’ярні — по другому боці вулиць,
рух екіпажів і авт тече в супротивну сторону), —
по хіднику, освітленім плямами листя,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська котить дитячий візочок, —
бліда, ще дрібку знервована по пережитім уранці
(підгоріла молочна кашка: розрахувати няньку!);
дитинча чеберяє в повітрі ніжками; пані Мержинська
спиняє візочок — поправити укривальце,
нахиляється, рвучко роздутими ніздрями спрагло вбирає
теплий, хлібний, дурманливий пах немовлячої шкіри,
не втерпівши, з вибухом щасного сміху втискає обличчя
в піну мережив, в курчачий, піддатливий лоскіт,
ніжно сюркоче, прицокує язиком
(а бачиш, Лесюню, добре казав тоді лікар:
всі ті дівоцькі сухоти — то просто од нервів,
вийдеш заміж, народиш — і все минеться).

У кав’ярні внизу Прорізної (з лівого боку)
чекає вогненний янгол, сховавши крила
під попілавий плащ; замовляє вже шосту каву.
Входить жінка у чорній сукні,
різко стягує рукавички, шпурляє на столик.
Янгол підводить на неї очі — і тут же відводить: помилка.
Тимчасом Лариса Петрівна Косач-Мержинська
котить візочок мимо:
не забути зібрати вишневий трусок на розпал самоваря —
тільки вишневий-бо вугіль дає правдиву духмяність,
так, як любить Сергій; до вечірнього чаю стіл
на терасі накрити білим обрусом (чи нова куховарка
втрапить почистити срібло?). Вертаючи з праці,
Сергій Костянтинич Мержинський іще од хвіртки
широко розводить руки з портфелем, мов хоче обняти всіх разом:
пані Ларису з дитям у садовім плетенім кріслі,
прощену няньку і куховарку на задньому плані.
Ліля з мужем і Людя Старицька будуть пізніше — знаєш,
Людіна Рона старша за нашу, а ще не ходить!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Потім пані Лариса сидить із шитвом при лампі.
Смерком стають чутніші вологі надихи саду.
У сусідів грюка вікно; десь гукають додому дітей.
І коли — то, либонь, од єврейських дільниць — розтинається крик:
— Міріам!
(Міріам! Міріам! — захлинулась горбами луна), —
мов здригнувшись зі сну,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська вколює голкою палець.
— Що тобі, серце? — Нічого (ряхтюча рубінова крапля
на підмізинній пучці — батистова хусточка — пляма
розтікається і підсихає, немов іржа).
Міріам. Міріам. Ах ти, Господи. Ні, не згадати.
— Ти просто втомилась, — цілунок в долоню, — не час нам лягти?
(Руки круг шиї, глибоке зітхання і трем).

У кав’ярні на Прорізній (з протилежного боку) вогненний янгол
замовляє дванадцяту каву; ніхто не приходить; дзигар
б’є дванадцять разів — отже, північ. Щасливі жінки
сплять, наморені любосним трудом. Лариса Косач-Мержинська
непорушно лежить горілиць коло мужа, що вже заснув,
і гарячими, як після сліз, хоч сухими, очима —
широко розкритими — дивиться в порожнечу.

Дякую, пані Ксеніє: це гарно.