Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
І тирсу нагинає аж до млості,
Осіннє сонце - часточка тепла,
Як міні-літо зігріває простір.
Радіє вересневий сонцелюб,
Бо золотаві кучері шле сонце.
І для душі якийсь незвичний люкс,
Серце стиснув міцно страх, -
Потяглась моя дорога
По небажаних місцях.
Тут, де палиці в колеса
Уставляють через день,
То не в захваті від п'єси,
То байдужі до пісень.
пітьма прохолоду ллє
був у тому вищий задум
що у нім було чиє
що із цих думок бездарних
із безрадних цих думок
мріями бреде ліхтарник
в сутінковий вогкий смог
«ВЕЛИЧ І ПОПІЛ НІНЕВІЇ»
(драматичний «ескіз» у ритмічній прозі на три з’яви
в дусі шумеро-аккадського епосу)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Хронос – Час Старого Світу, безпристрасний свідок епох.
Ти обдурила всіх і кожного
Ти обдурила всіх і кожного
Сексі Сейді, охох, чому, чого?
Сексі Сейді, зламавши гру
На показ виклала усім
На показ виклала усім
Як в танкУ, вигинатись научені.
По паркану плетуться з квітами,
далі — вище — вишневими вітами.
Незбагненно плетуться стінами,
щоби ті не були просто сірими.
Пильно дивиться донизу,
Білка знає - тут ліщина,
І готова до сюрпризу.
Білка плигає завзято,
Бо угледіла горішки,
І радіє : "Як багато!
Такий нечуваний, нежданий,
Немовби надійшов прибій,
Такий далекий і жаданий.
Щось у нутрі лісів кричить,
Благаючи про допомогу.
Так думку переплавить мить,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
СТРІТЕННЯ (З Йосипа Бродського)
Анні Ахматовій
Коли вона вперше до церкви внесла
дитя, пробували у храмі з числа
людей, що були там постійно і здавна,
Святий Симеон і пророчиця Анна.
І старець дитину з Маріїних рук
прийняв, і всі троє стояли навкруг
малятка, зливаючись в маревну раму,
тим ранком, загублені в мороці храму.
Той храм, наче праліс, оточував їх;
схиливши верхівки, ховав від людських
зіниць і від зору небес, мовби в арці,
тим ранком Марію, пророчицю, старця.
Єдиний промінчик світив із вікна
на тім’я малому; та він ще не знав
нічого і тільки посапував сонно,
заснувши на дужих руках Симеона.
Було ж повідомлено старцю сьому
про те, що побачить він смертну пітьму
не перше, ніж сина побачить Господня.
Звершилось. І старець промовив: «Сьогодні,
вчиняючи слово Своє провісне,
Ти, Господи, з миром пускаєш мене,
тому що вже очі мої це уздріли
дитя; є Твоє він продовження й світла
лампада кумиропоклінним усім
народам, і слава Ізраїлю в нім».
І тиша запала, як старець умовкнув.
Та ще якусь хвилю, торкаючись крокв,
вгорі, під склепінням самим куполів,
кружляла над ними луна його слів
із шелестом тихим, мов птаха незнана,
що здатна злетіти – й спуститись нездатна.
І дивно було їм. З почутим у такт
лунала ця тиша. Ніяково так
Марія мовчала. «Які тут слова всі…»
І ось Симеон до Марії озвався:
«У тім, хто лежить на раменах твоїх, –
знікчемнення цих і піднесення тих,
предмет суперечок і привід для воєн.
І зброєю тою ж, Маріє, якою
терзатимуть плоть його, буде тоді
й твоїй душі завдано рани, й тобі
ця рана дасть бачити ясно, мов оком,
все, сховане в серці людському глибоко».
Скінчив він і рушив до виходу. Вслід
Марія, сутулячись, і стосом літ
похилена Анна, немов занімілі,
дивились. Малів він у значенні й тілі
для двох цих жінок між рядами колон.
Під пильністю поглядів їх, Симеон
ішов мовчазний порожнечею храму
туди, де дверей світляну бачив пляму.
Й тверді по-старечому кроки були.
Лишень трохи стишив ходу він, коли
пророчиці голос почувсь позад нього,
але не його там гукали, а Бога
пророчиця славити вже почала.
І двері все ближчі були. До чола
та одягу вітер торкався вже. Й ззовні
вривався шум міста крізь стіни церковні.
Ішов він вмирати. Й не в гамір юрми
ступив він за цими важкими дверми,
а в глухонімі території смерті.
Ішов він простором, позбавленим тверді,
він чув, що знезвучився час поза ним.
І образ Дитятка, із сяйвом ясним
круг тімені, смертною тою тропою
душа Симеонова перед собою
несла, мов світильник, у чорну ту ніч,
в якій ще нікому й ніколи раніш
дорогу собі осявать не траплялось.
Світильник світив, і тропа розширялась.
2011
Иосиф Бродский
СРЕТЕНЬЕ
Анне Ахматовой
Когда она в церковь впервые внесла
дитя, находились внутри из числа
людей, находившихся там постоянно,
Святой Симеон и пророчица Анна.
И старец воспринял младенца из рук
Марии; и три человека вокруг
младенца стояли, как зыбкая рама,
в то утро, затеряны в сумраке храма.
Тот храм обступал их, как замерший лес.
От взглядов людей и от взоров небес
вершины скрывали, сумев распластаться,
в то утро Марию, пророчицу, старца.
И только на темя случайным лучом
свет падал младенцу; но он ни о чем
не ведал еще и посапывал сонно,
покоясь на крепких руках Симеона.
А было поведано старцу сему,
о том, что увидит он смертную тьму
не прежде, чем сына увидит Господня.
Свершилось. И старец промолвил: "Сегодня,
реченное некогда слово храня,
Ты с миром, Господь, отпускаешь меня,
затем что глаза мои видели это
дитя: он -- Твое продолженье и света
источник для идолов чтящих племен,
и слава Израиля в нем." -- Симеон
умолкнул. Их всех тишина обступила.
Лишь эхо тех слов, задевая стропила,
кружилось какое-то время спустя
над их головами, слегка шелестя
под сводами храма, как некая птица,
что в силах взлететь, но не в силах спуститься.
И странно им было. Была тишина
не менее странной, чем речь. Смущена,
Мария молчала. "Слова-то какие..."
И старец сказал, повернувшись к Марии:
"В лежащем сейчас на раменах твоих
паденье одних, возвышенье других,
предмет пререканий и повод к раздорам.
И тем же оружьем, Мария, которым
терзаема плоть его будет, твоя
душа будет ранена. Рана сия
даст видеть тебе, что сокрыто глубоко
в сердцах человеков, как некое око".
Он кончил и двинулся к выходу. Вслед
Мария, сутулясь, и тяжестью лет
согбенная Анна безмолвно глядели.
Он шел, уменьшаясь в значеньи и в теле
для двух этих женщин под сенью колонн.
Почти подгоняем их взглядами, он
шел молча по этому храму пустому
к белевшему смутно дверному проему.
И поступь была стариковски тверда.
Лишь голос пророчицы сзади когда
раздался, он шаг придержал свой немного:
но там не его окликали, а Бога
пророчица славить уже начала.
И дверь приближалась. Одежд и чела
уж ветер коснулся, и в уши упрямо
врывался шум жизни за стенами храма.
Он шел умирать. И не в уличный гул
он, дверь отворивши руками, шагнул,
но в глухонемые владения смерти.
Он шел по пространству, лишенному тверди,
он слышал, что время утратило звук.
И образ Младенца с сияньем вокруг
пушистого темени смертной тропою
душа Симеона несла пред собою
как некий светильник, в ту черную тьму,
в которой дотоле еще никому
дорогу себе озарять не случалось.
Светильник светил, и тропа расширялась.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
