
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Пензликом
Зазвичай приносять зиск, –
Серце б’ється рівномірно
І стає стабільним тиск.
Вже без помочі цигарки,
Віршам змісту надаю, –
Букви сіються на аркуш,
Наче зерна у ріллю.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

СТРІТЕННЯ (З Йосипа Бродського)
Анні Ахматовій
Коли вона вперше до церкви внесла
дитя, пробували у храмі з числа
людей, що були там постійно і здавна,
Святий Симеон і пророчиця Анна.
І старець дитину з Маріїних рук
прийняв, і всі троє стояли навкруг
малятка, зливаючись в маревну раму,
тим ранком, загублені в мороці храму.
Той храм, наче праліс, оточував їх;
схиливши верхівки, ховав від людських
зіниць і від зору небес, мовби в арці,
тим ранком Марію, пророчицю, старця.
Єдиний промінчик світив із вікна
на тім’я малому; та він ще не знав
нічого і тільки посапував сонно,
заснувши на дужих руках Симеона.
Було ж повідомлено старцю сьому
про те, що побачить він смертну пітьму
не перше, ніж сина побачить Господня.
Звершилось. І старець промовив: «Сьогодні,
вчиняючи слово Своє провісне,
Ти, Господи, з миром пускаєш мене,
тому що вже очі мої це уздріли
дитя; є Твоє він продовження й світла
лампада кумиропоклінним усім
народам, і слава Ізраїлю в нім».
І тиша запала, як старець умовкнув.
Та ще якусь хвилю, торкаючись крокв,
вгорі, під склепінням самим куполів,
кружляла над ними луна його слів
із шелестом тихим, мов птаха незнана,
що здатна злетіти – й спуститись нездатна.
І дивно було їм. З почутим у такт
лунала ця тиша. Ніяково так
Марія мовчала. «Які тут слова всі…»
І ось Симеон до Марії озвався:
«У тім, хто лежить на раменах твоїх, –
знікчемнення цих і піднесення тих,
предмет суперечок і привід для воєн.
І зброєю тою ж, Маріє, якою
терзатимуть плоть його, буде тоді
й твоїй душі завдано рани, й тобі
ця рана дасть бачити ясно, мов оком,
все, сховане в серці людському глибоко».
Скінчив він і рушив до виходу. Вслід
Марія, сутулячись, і стосом літ
похилена Анна, немов занімілі,
дивились. Малів він у значенні й тілі
для двох цих жінок між рядами колон.
Під пильністю поглядів їх, Симеон
ішов мовчазний порожнечею храму
туди, де дверей світляну бачив пляму.
Й тверді по-старечому кроки були.
Лишень трохи стишив ходу він, коли
пророчиці голос почувсь позад нього,
але не його там гукали, а Бога
пророчиця славити вже почала.
І двері все ближчі були. До чола
та одягу вітер торкався вже. Й ззовні
вривався шум міста крізь стіни церковні.
Ішов він вмирати. Й не в гамір юрми
ступив він за цими важкими дверми,
а в глухонімі території смерті.
Ішов він простором, позбавленим тверді,
він чув, що знезвучився час поза ним.
І образ Дитятка, із сяйвом ясним
круг тімені, смертною тою тропою
душа Симеонова перед собою
несла, мов світильник, у чорну ту ніч,
в якій ще нікому й ніколи раніш
дорогу собі осявать не траплялось.
Світильник світив, і тропа розширялась.
2011
Иосиф Бродский
СРЕТЕНЬЕ
Анне Ахматовой
Когда она в церковь впервые внесла
дитя, находились внутри из числа
людей, находившихся там постоянно,
Святой Симеон и пророчица Анна.
И старец воспринял младенца из рук
Марии; и три человека вокруг
младенца стояли, как зыбкая рама,
в то утро, затеряны в сумраке храма.
Тот храм обступал их, как замерший лес.
От взглядов людей и от взоров небес
вершины скрывали, сумев распластаться,
в то утро Марию, пророчицу, старца.
И только на темя случайным лучом
свет падал младенцу; но он ни о чем
не ведал еще и посапывал сонно,
покоясь на крепких руках Симеона.
А было поведано старцу сему,
о том, что увидит он смертную тьму
не прежде, чем сына увидит Господня.
Свершилось. И старец промолвил: "Сегодня,
реченное некогда слово храня,
Ты с миром, Господь, отпускаешь меня,
затем что глаза мои видели это
дитя: он -- Твое продолженье и света
источник для идолов чтящих племен,
и слава Израиля в нем." -- Симеон
умолкнул. Их всех тишина обступила.
Лишь эхо тех слов, задевая стропила,
кружилось какое-то время спустя
над их головами, слегка шелестя
под сводами храма, как некая птица,
что в силах взлететь, но не в силах спуститься.
И странно им было. Была тишина
не менее странной, чем речь. Смущена,
Мария молчала. "Слова-то какие..."
И старец сказал, повернувшись к Марии:
"В лежащем сейчас на раменах твоих
паденье одних, возвышенье других,
предмет пререканий и повод к раздорам.
И тем же оружьем, Мария, которым
терзаема плоть его будет, твоя
душа будет ранена. Рана сия
даст видеть тебе, что сокрыто глубоко
в сердцах человеков, как некое око".
Он кончил и двинулся к выходу. Вслед
Мария, сутулясь, и тяжестью лет
согбенная Анна безмолвно глядели.
Он шел, уменьшаясь в значеньи и в теле
для двух этих женщин под сенью колонн.
Почти подгоняем их взглядами, он
шел молча по этому храму пустому
к белевшему смутно дверному проему.
И поступь была стариковски тверда.
Лишь голос пророчицы сзади когда
раздался, он шаг придержал свой немного:
но там не его окликали, а Бога
пророчица славить уже начала.
И дверь приближалась. Одежд и чела
уж ветер коснулся, и в уши упрямо
врывался шум жизни за стенами храма.
Он шел умирать. И не в уличный гул
он, дверь отворивши руками, шагнул,
но в глухонемые владения смерти.
Он шел по пространству, лишенному тверди,
он слышал, что время утратило звук.
И образ Младенца с сияньем вокруг
пушистого темени смертной тропою
душа Симеона несла пред собою
как некий светильник, в ту черную тьму,
в которой дотоле еще никому
дорогу себе озарять не случалось.
Светильник светил, и тропа расширялась.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)