Навколо мене шумів вечірній проспект. Вогні ліхтарів інколи сліпили очі, особливо коли дивитися прямо на них. Навіть якщо закрити повіки, мертве світло проповзає всередину і спалахує вогняними феєрверками. Не можу більше боротися зі світлом. Занадто воно яскраве. Треба сховатися в темряву.
Затінок між двома будинками. За рогом поспішають додому люди, а тут тихо, сиро й волого. Захотілось сісти прямо на землю. Бажання було таке велике та нестерпне, що просто не змогла встояти.
Сіла на холодну землю, потилицею притулилася до стіни будинку. Закрила очі. Настала блаженна тиша. Проте раптом чиїсь брутальні голоси порушили цю ідилію. Шум проспекту наздогнав мене і тут. Встала. Що ж, доведеться їхати додому. Швидко вийшла на яскраво освітлену вулицю. Утупила погляд на асфальт, проте світло, відбиваючись, ніби навмисне нервувало мене, не даючи нормально дійти до зупинки. Мені несказанно пощастило – моя маршрутка під*їхала одразу. Проте там також були ввімкнені всі лампи. Просити їх вимкнути, як учора, навіть не буду. А то знову нарвуся на грубість оточуючих. Що ж, я їх розумію. Провести декілька хвилин між несправедливим начальником та неслухняними дітьми в темряві – не дуже приємно. Сіла на одне з останніх місць. Людей набилося, як риби у бляшанку. Мені їхити аж до кінцевої, тому можна відкинутись на спинку сидіння й заплющити очі. Мертве світло люмінесцентних ламп настигло мені і тут. Паніка почала повільно простягати ло мого мозку свої липкі руки. Спробувала себе заспокоїти. Повільно вдихнула й видихнула. Почала рахувати від 500 до 1. Проте паніка лише зловісно оскалилась і проворніше почала обплутувати мене липкими сітями. Ледве я вийшла з маршрутки, як впала на землю. Лишень коли я стала на свої руки й коліна, то відчула, що паніка відступила. Капець. У мене, здається, почалася боязнь світла. Капець.
Біля мене призупинилась зустрічна машина й зло зблиснула фарами(я навіть закрила очі долонею).
- Дівчино, вам допомогти?- учасливо запитав чийсь голос(я не змогла навіть визначити, хто це був – чоловік чи жінка).
- Ні,- видихнула я,- ні, не потрібно, я просто підсковзнулась. Так, я зараз встану й піду додому.
Машина чмихнула, вибивши з-під коліс грязюку, знову зблиснула фарами. Я знову закрила очі рукою й, не втримавши рівноваги, упала на землю.
Лишень коли машина зникла в темряві, залишивши після себе різкий запах бензину та два червоні вогники вдалині, я встала на ноги. Обтрусила штани й водолазку й пішла додому.
Крізь ледве зашторені вікна пробивалося слабеньке світло, яке я залишала, коли поверталася додому надто пізно. Намацала під килимком ключ. Відкрила двері. У коридорі так яскраво горіло світло, що довелося прикриваючи долонею очі, вимкнути його. Нарешті спокійно зітхнула. У повній темряві, бо вікна були зашторені, дійшла до спальні. Швиденько стягла з себе одяг і лягла у ліжко. Заплющила очі. І здалося, що звідусіль на мене направили величезні, яскраві прожектори. Я намагалася сховатися від них, але світло завжди знаходило мене. Я металася з кутка в куток, але не знаходила схованки. Світло настигало мене всюди, захоплювало у полон і тягло в безодню. Ні, я не хочу. Не хочу........
.........Марина підійшла до будинку сестри. Натисла на дзвінок, проте ніхто не відчинив. Тоді дівчина постукала у двері. Вони відчинилися. Дівчина з тривогою зайшла в коридор. Та їй назустріч ніхто не вийшов. Марина стривожилася ще більше. Дівчина повільно пішла на кухню. Проте здавалося, що тут ніхто протягом двох останніх днів не готував їсти. Марина перевірила вітальню й ванну. Там також нікого не було. Із завмиранням серця Марина підійшла до дверей спальні. Різко їх відчинила, щоб не вратити самообладання. На ліжку, безтямно розкинувши руки, лежала її сестра............
2011