Ніч. Не то сплю, не то у забутті. Очі закриті, а я все бачу. Немов дивлюся на екран, а на ньому відображення мого життя. Картини міняються , а тому і не вистачає часу думати над побаченим. Ось я мала, босонога, біжу кудись. Дві тугі косички , заплетені маминою рукою, б’ють по спині і мені чомусь дуже смішно. Я заливаюся сміхом і сама не знаю чому. Радісно. Безтурботно. Про все дбає мама.
А ось я вже підліток. Роздумую над життям. Сиджу під кущем калини, розглядаю, як колишуться від вітру гілочки, і чомусь падають маленькі червоні ягідки. Я заплющую очі і думаю.Як темно! Все зникло і стало боязко. Ось така мабуть смерть. Ніколи нічого вже не побачу, не відчую. Ані того подиху вітру, ані червоних ягідок, які падають на землю краплинками крові. Біжу додому , питаю мами- а чи всі люди вмирають? Чи немає винятків. А сама думаю про себе, може якраз я і буду отим «винятком». Так хочеться жити і то ВІЧНО. Мама не задовольняє мене своєю відповіддю, бо каже, що винятків нема. Про Бога не говорить, бо тоді це було заборонено. Опіум народу!
А ось я вже скінчила школу, Вже –панна! Чекаю «принца на коні». А його нема. Здавалося, що ніколи не буду кохати. Але воно таки прийшло, оте кохання. Ні, він не приїхав на білому коні. Він прислав мені квіти. Заполонив мою душу.
Навколо мене, посходили рожеві квіти. Брала їх в обійми, цілувала їх ніжні пелюстки. Дивлюся, а це не квіти, це мої діти. Такі кохані, такі довірчиві. Підростають, а я сіяю щастям. І ось моя маленька доня питає мене- мамусю, а чи всі мусять помират? А винятків нема? Нема дитинко. Але є Бог. І він наш «виняток». Коли віриш у нього, смерті нема.
Стало солодко і тепло на душі. Я заснула.