Ох, ті мухи,
мухи–набридухи,
білі, фатальні,
неначе останні капці,

летять,
падають,
осідають,
сідають
на пучечки підсніжників,
що лежать задубілими зеленими трупиками
у картонній коробці;

на пучки пальців бабусі,
що тримає оту коробку,
примовляючи у підземці весни:
«Молодой чєлавєк, купітє цвєти для дєвушкі!»…

Вихор ахроматичного натовпу
Штовхає мене у спину,
Вперед, по тунелю,
до білої цятки виходу,

де віхола біло_мушна
обліплює білі вилиці,
залазить за комір
і видирає із рук букетик,
що купила сама для себе,
бо –
весна?