Ішла я навесні простоволоса,
І раптом вітер в очі шугонув.
Такої сили був, що аж здалося –
Проник всередину і в голові загув.
Заглянув там у кожен закуточок,
По звивинах легенько промайнув.
Втікаючи, згубив один рядочок,
Одну цитатку, фразочку одну.
Я підібрала згубу, обтрусила.
Подумала – навіщо це мені? –
Та викинуть уже було несила,
Бо вже припала фраза до душі.
Її хотіла я зробить шедевром,
Тож одягала в пишнії слова,
Та домоглась лише таким маневром,
Що вийшла в мене куля снігова.
Я так сама на себе розізлилась,
Що гнала кляту кулю з голови!
Її я кип’ятком усю залила:
«Розтань і щезни, й душу не трави!»
Вона неначе й танула слухняно,
За словом слово йшло у небуття.
А з-під руїн раптово і неждано
З’являвся вірш, тендітний, як дитя.
Його потрібно ще відшліфувати,
Та твердо я затямила собі:
Що варто по перетягах гуляти,
Бо користь є й від вітру в голові.

10. 03.2012р.