Так випало, так сталося, що місяць березень, світлий березень дав і забрав Шевченка. Давно це було, тільки Слово живе, бо навіть хату Поета - спалили. Війни обійшли, руйнації помилували, а тепер спалили, щоб знищити Мекку української душі, щоб не вчити української мови, бо щось дуже заговорили про це. Заговорили про Україну, сполошилися її долею. А Він теж казав:
...Хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються...
- щоб захиститися від пророчого докору, підла душа вибирає підлий спосіб.
Але "Кобзаря" не спалять, тому що він у кожній оселі і кожне серце, здатне читати, защемить, коли розгорне Його посланіє "І мертвим, і живим і ненародженим землякам..."
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
Мовлено це для того, щоб ми стріпнули з себе сліпоту і байдужість, щоб усі глянули на спільні біди і разом шарпнулися з рабської колії, щоб мали хату і кімнату, та ще й у вишневому саду. Бо нам справді пощастило народитися й жити на мальовничій та родючій землі. От тільки не можна збагнути чому Шевченкове:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що , мамо, гинеш?
- уже півтораста літ звучить по-сьогоднішньому? І зі словами українського Нострадамуса повертаємося до вершника з гетьманською булавою:
...Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну...
Всі приходили начебто з добрими намірами і закликали боротися то з монголо-татарами, то з шляхтою, то з царизмом. Боролися з куркулями, з фашистами, з ворогами вигаданими й невигаданими. Тепер з року в рік боремося за врожаї, боремося з наслідками Чорнобиля, боремося за незалежність. Тут уже ідеться не тільки про волю та про збереження і розвій національної культури, а про виживання цілого народу, про корінь Київської Русі!
Адже ж віщо написано у посланії:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Людоньки, чому це так? Чому це правда? Звідкіля це лихе бусурманство? А, видно, звідтіля, що виносили з храмів ікони, а з душ - Бога! І не стало головного стражника та судді людської совісті. Відтак у тих "своїх дітей" ніщо не болить, коли вони до нитки обкрадають охлялого гречкосія і не чують благального волання:
Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Та як вони почують такі слова, коли здебільшого вони розмовляють не нашою мовою і їх розпирає та оглушує ненажерливість...
Тому-то в епоху бурхливого прогресу людства наш натруджений і працелюбний люд так само, як колись, латає дрантя і в його думках сумно постають
За горами гори, хмарою повиті,
засіяні горем, кровію политі.
А коли ж буде за радістю радість сонечком умита? Щоб благословляючи діток на щастя та добро не передчувати муки!
Довго ми жили зі всілякими гаслами і звикли бачити дороговкази. Наостанок давайте піднесемо над головами заклик Великого Кобзаря, що не суперечить ні християнським, ні вселюдським законам і веде лише до радості життя.
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Так випало, що березень нам дав і забрав Шевченка. Хто доторкнувся до Його Слова - у того неодмінно защемить серце, коли майне знайома дата. Бо Він - рід наш!
19.02.93