Запись в дневнике 13.10. 2010г. За день до встречи с Соней.
Идет дождь, но я его не вижу, он капает мне на лицо, но я его не чувствую, холодные капли оставляют мокрые следы на щеках, но для меня все это пустяки… Меня скоро не станет, а дождь останется, он будет продолжать густыми каплями поливать мокрую землю, наливая лужи мутной водой, а я просто исчезну… Дождь продолжает бить мое лицо, наверное, хочет, что бы я ушел с его пути и дал ему всю землю накрыть холодной водой, что стекает с небес, но я не уйду...
Как это все мне надоело, как я хотел бы вскрикнуть небу, что я не мешаю!!! Я хочу стоять здесь и буду стоять здесь!!! Я никому не мешаю!!! Но… но слова застригают в горле и я снова держу смятую тетрадь в руках, а все цветные ручки, что принес с собой валятся в луже с дождевой водой. А вокруг молчание, только этот проклятый дождь продолжает терзать мое тело и душу, заставляя просить Бога о смерти…
Я ничтожное существо, что не имеет смысла в этой жизни, я смотрю в небо и вижу лишь серые краски, что окутывают ярко рыжее солнце. Иногда мне хочется достать краски и закрасить все серые цвета. Я их ненавижу, и только из-за того, что они повсюду. Серое небо, серая речка, серые здания, серая дорога… Все серое и все забирает мою жизнь, как фильтр впитывает мои краски, стараясь выжить. Даже здесь между человеком и природой действует закон Сильнейшего. И природа сильнее меня, она забирает мои силы, и я чувствую, как мое тело немеет от прикосновения каждой светло серой капли, что опускается с темно серого неба. Подниму глаза к солнцу и мои пересохшие губы улыбнуться, как всегда сквозь трещины на них, просочится кровь. Подняв руки к лицу я сотру одним движением капли крови и поднесу их высоко вверх, как только смогу и выкрикну:
- Вот видишь?! Вот моя кровь! Она красная, она красная, а не серая как у тебя. Ты меня слышишь, Небо? Живись ею, ведь мне она больше не нужна!!! Ты уже добился своего, но все равно я не такой как ты, у меня есть еще краски, я не такой серый и бесцветный как ты!.. Я не бесцветный… Кровь красная… моя кровь красная…
Мои слова пронесутся в моем уме, но так и произнесутся в голос, рука так продолжит трусится в воздухе, а с губ скатится еще одна капля серой крови…

Запись в дневнике 14.10. 2010г. День встречи с Соней.
Я как всегда пошел искать смерти… Для меня это стало каждодневным занятием. Я трус и не могу умереть от своей руки, но и убивать меня быстро тоже никто не хочет. Сегодня я решил пригнуть под машину, так, что, надеюсь, сегодня моя жизнь оборвется и все те мучения, что я пережил - пройдут, как стираются акварели водой. Знаешь, дневник, а это будет юбилейная, последняя девятая кошачья жизнь. Наверное, я был в прошлой жизни котом, только трёх мастным, ведь не люблю одноцветности…Я уверен, что это последняя жизнь. Ведь я был красивым цветным котом.
А, вот еще, дневник, знаешь, не люблю когда люди стают бесцветными пародиями на самих себя… Если кто-то возьмет тебя в руки прошу дай тому человеку, того что бы он сиял, как солнце, как радуга. Нам недаром дали краски в руки, ведь еще Бог сам подарил первые цвета: красный – алое яблоко, как кровь; зеленый, как изумруд – листья на деревьях и синий, как лазурит – море и небо. Мы должны беречь дары Бога и никогда о них не забывать.
Вот мне осталось лишь дождаться огромной машины и сделать один шаг… Один только шаг, и все закончится, мне тогда не нужно будет закрывать глаза от режущей боли в сердце, когда я вспоминаю прежнюю жизнь, один шаг и все мои страхи улетучатся, как кошмары, один только шаг… Ступи и не бойся, ведь на этот раз все получится, я уверен…
На последок скажу лишь: «Я жил» - и этого будет достаточно… Вот я вижу нужную мне машину, закрываю глаза, вдыхаю побольше воздуха и вот…мгновение до моего последнего шага. Кто-то меня хватает за пальто и отталкивает от дороги. Я открываю глаза и вижу ее…
Глаза, как светлячки, ярко карие; светлые, как кора красного дерева и волосы, что искрились как солнце. Ярко рыжие, как огонь вперемешку с лучами яркого света. Я снова закрыл глаза, но открывши их нежное создание стояло возле меня, лишь улыбнувшись, оно отошло и продолжило свой путь по узкой дорожке. Я стоял как замерший, не поверишь, дневник, но это правда она была, как янтарное видение, как нежное приведение с моей прошлой жизни, она была такой живой и радужной, что мне показалось, что мои ноги подкосились, а душа задохнулась…

Для Соні день розпочався звичайно, нічого не пророкувало якихось змін в її ранковому розкладі. Прокинувшись вона вибралась із ліжка і швидко пішла до ванної. Через декілька хвилин уже з мокрим волоссям, що обліпило її обличчя вона зайшла до кухні, де вже куховарив її коханий – Міша. З ним вона вже два роки, і все одно ніяк не могла звикнути, що її законне місце на кухні зайняв чоловік. Для Міши, кухня - це було життя, обожнював вигадувати якісь нові страви і рецепти, а потім зі своєю коханою це куштувати. Тому з цим Соні довелось змиритися.
- Доброго ранку! – защебетала Соня, з'явившись у дверях.
- Доброго, кохана, як спалось? – ніжно посміхнувшись, відповів Міша.
- Нічого, як звичайно. Я вже місяць не бачу снів, напевне на мене Морфій образився, і не хоче посилати сни.
- Ну що ж потрібно буде поговорити з цим Морфієм і принести тобі хоча б один сон про нас з тобою, - Міша обійняв дівчину за плечі і промовив на вухо, - Я тобі говорив, що люблю тебе?
- Ні, ще не говорив…
- Ну тоді скажу, але пізніше, коли поснідаєш, - посміхнувшись, вимовив Міша і повернув Соню до столу і показав два бутерброди, яєчню і її улюблену каву, - Це все тобі, снідай, а я пішов одягатися, а то запізнюсь.
Соня поглянула на Мішу потім на стіл, і зітхнувши тяжко попрямувала до столу і свого сніданку. Вона не любила снідати вранці, але з коханим не поспориш, і це не із-за того, що вона кохає його, а із-за того, що її коханий – дуже-дуже вперта людина, з ним не повередуєш, адже щось не по його, він зробить, щоб було по його. Але напевно за цю якість Соня його і кохала…
Через декілька хвилин Міша уже одягнений вийшов з кімнати і поцілувавши Соню на прощання вибіг з квартири. Соня залишилась одна з напівпорожньою чашкою кави і відчуттям ніжного поцілунку на обличчі. Посміхнувшись, вона промовила:
- Я теж тебе кохаю…
Піднявшись з-за столу, вона прибрала все, вимила чашки і тарілки і теж пішла одягатись. Пів години, і вона готова була покоряти Еверест. Її очі були підфарбовані дорогими тінями, а на губах сяяла ніжно-рожева помада, її волосся обіймало обличчя і сяяло, як янтар. Вона скільки себе пам'ятає, фарбувалась в рудий колір і він їй пасував. Одягнена в рожевий костюм, з товстим чорним поясом і чорні черевики, а зверху чорне пальто, щоб осінній вітер не обіймав холодними вечором, коли вона буде йти додому. Ну ось вона готова, посміхнувшись, Соня вийшла з квартири.
Дівчина швидко пройшла сходинками на перший поверх, а там вийшла з під’їзду і пішла по тротуару на роботу. Вітер колихав її волосся, а сонце ховалось за хмарами, але це не засмучувало її, а навпаки, заставляло її посміхатись, адже ніщо не зіпсує день, якщо ти сам будуєш його…
Дівчина швидко йшла по тротуару, стукаючи підборами. Але раптово кроки її стали повільнішими, коли вона побачила, що якийсь чоловік підійшов до краю тротуару і закривши очі, чекав чогось. Піднявши тоненькі брови, дівчина помітила, що він стоїть і чекає машини, яка повинна була б збити його, він не дивився майже на них, а лише слухався гул їх моторів. На душі стало якось не пособі і Соня побігла, щоб відтягнути чоловіка від узбіччя. Вона нічого не бачила перед очима, лише чорне пальто чоловіка. Коли дівчина побачила, що із-за повороту на високій швидкості виїхала велика вантажівка, їй стало лячно від думки, що не встигне, адже чоловік уже приготувався стрибати. Декілька кроків і Соня тримала в руках чорний комір пальта, звідки взялись сили, але вона відтягла чоловіка від узбіччя, і лише почула, як прогуділа вантажівка, поглянула в обличчя, того, хто хотів розпрощатись з життям. Чоловік теж здивовано поглянув на неї, ніби вона примара, його зелені очі застигли на ній. Соні здалося, що чоловік божевільний, тому що його очі були ніби намальовані, яскраві, як морська зелень, його губи тремтіли, а плечі опустились, ніби під тяжкістю бетону. Соня хотіла, ще щось сказати, але цей погляд так налякав її, що вона швидко побігла, не дивлячись куди. Лише посміхнувшись, дівчина закрила очі і розплющила їх уже далеко від чоловіка в чорному пальто і яскраво зеленими очима, що проникають глибоко в душу.
Коли вона йшла на роботу, то намагалась стерти з пам’яті те видіння, що продовжувало миготіти перед очима, зупинившись, дівчина обернулась, але нікого не побачила, лише пустий тротуар, вона заспокоїлась і продовжила шлях. Але ті божевільні очі продовжували слідкувати за нею.

Запись в дневнике 19.10. 2010г.
Я хочу снова ее встретить, так хочу, что уже душа стонет. Мне не хватает ее глаз, ресниц, волос, улыбки… Это как наваждение, среди всех людей мне кажется, что это единственная радуга, которая может еще радовать. Мне тяжело, когда выходные, ведь так я ее не вижу. Ведь каждые будни, я провожаю ее взглядом иду возле нее, но только мысленно. Теперь меня не посещают мысли о смерти, теперь я хочу жить, ведь в этом сером мире есть ОНА!!!

Запись в дневнике 25.10. 2010г.
Сегодня она опустила листок, и я его подобрал, быстро, что б никто не заметил. Я очень обрадовался, ведь хотел ей его отдать, но прочитав, понял, что это всего лишь запись о книгах, что нужно купить и там все было вычеркнуто. То есть это ей уже не понадобится и я обрадовался еще больше, что он теперь останется у меня…

Запись в дневнике 28.10. 2010г.
Я узнал, как ее зовут – Соня… София… Это, как мед для меня звучит, я каждую минуту думаю о ней, и это уже не болезнь – это часть меня. Не хочу, что бы забывал ее… Она стал моей, когда прикоснулась, к моей душе. Пусть даже этого не знает, но она моя и живу я, только для нее. Ее радужные глаза и звонкий смех, как аккумулятор заставляет мое сердце биться. Мне казалось, что мир как серое пятно, но теперь в нем появилось это создание с ярко рыжими волосами и янтарными глазами, Я всегда буду беречь ее от всего, что окружает и портит ей настроение. Она под моей защитой…

Запись в дневнике 01. 11. 2010г.
Кто он?! Кто?!!! Кто смел касаться небесного создания руками? Целовать прекрасные руки и губы!!! Я не прощу ему этого! Он не достоин, ходить рядом с ней. Соня моя! Она должна быть только со мной и не с кем больше, как же было больно следить, как это наглец подносит ее руку к своим губам, шепчет ей что-то на ухо. Нежно обнимает хрупкие плечи и прижимает к себе. Да как он посмел?!! Не прощу…



Запись в дневнике 03.11. 2010г.

Она посмотрела ему в глаза и я увидел, как они заискрились… Любовь… Эти глаза искрились любовью к невысокому мужчину, что ее обнимал. Его баритон донесся к моим ушам, и я услышал, как он сказал, что любит ее, а она в ответ, засмеялась и кинулась ему в объятия. Мне показалось, что весь мир рухнул и всю злость, что таялась в глубине души на человека, что обнимал мою Радугу улетучилась, мгновение и нож, что я держал провертелся в воздухе и схватив его на лету за лезвие, я нервно сжал руку… Боль… Да эта боль ничего, по сравнению с той болью, что растекалась по моим венам, когда я осознавал, что Радуга меня не полюбит, потому что ее сердце занято другим. Я опустил глаза и посмотрел, как ярко-алая кровь течет по моей руке, по ножу и тихо капает на землю… Красная... Цветная - не серая… Пролетало в моей голое…Я снова посмотрел на Соню и прищурил глаза, ведь ее волосы, казались были ярче чем летнее солнце, и в голос я сказал:
- Но ты, Радуга, еще ярче…
А по земле разливалась серая кровь… оставляя следы памяти о случившемся…

Посміхнувшись Соня дочитала SMS-повідомлення і підняла очі на годинник. Так пів на п’яту, через пів години він приїде… Думки про сьогоднішній сюрприз, заполонили голову Соні. Вона знала, що сьогодні буде особливий вечір, але навіть, догадатись не могла, що придумав Міша, що б здивувати її. Довго думавши про вечір, вона все ж таки за заставила себе зосередитись на роботі і поринути в неї з головою. Пів години промайнуло як хвилина і не встигнувши до перевірити останній зошит, як в дверях з'явився Міша з букетом квітів.
-Ну що як завжди не чекала?! – його баритон заставив Соню здригнутися і піднявши на нього стомлені очі, він додав, - Вибач, кохання, не хотів налякати…
Швидко хлопець підійшов до дівчини і поклав перед нею букет троянд-фієста, кожна його квітка переливалась кольорами білим і оранжевим. Це рідкісний для цього міста вид квітів, але Соня їх обожнювала, тому Міша балував інколи її. Побачивши улюблені квіти перед собою, Соня припала носом до букету, а потім відірвавшись від насолоди аромату, поцілувала колючу щоку Міши.
- Що святкуємо? – її голос тремтів від насолоди, адже аромат квітів заполонив кімнату.
- Ти що знову забула? – грізно насупив брови Міша.
Соня швидко поглянула на календар і там в червоній оправі красувалось число 11… О боже сьогодні три роки як вони з Мішой зустрічаються!!! О ні,вона забула!!!
- Та ні, я пам'ятаю, але не хотіла тебе турбувати, і… - намагаючись викрутитись із ситуації, почала виправдовуватись Соня.
- Я знав, що ти забудеш, - посміхнувся хлопець і поцілував губи, що вже хотіли щось заперечувати, - Я не ображаюсь, сонце, чесне слово… Адже це не всі сюрпризи на сьогодні, я приготував ще декілька для тебе. Давай одягайся я чекаю тебе внизу, в машині. Давай тільки швидко! Я не буду чекати!!! – уже при самих дверях, виговорив Міша.
Як я могла забути, як? Соня помахала головою і почала збиратися, адже Міша не любив чекати. Склавши зошити, дівчина одягнула пальто і зачинивши кабінет пішла по сходах до виходу. Вийшовши із школи, вона зупинилась на хвилину і відчула як вітер колихнув її, здалось, що промайнула вічність, з того моменту, коли вона вперше зустріла Мішу, і коли вона ось так вперше йшла по цих сходинках і мріяла побачити його. Міша був єдиною людиною, яку вона так сильно кохала, ніхто і ніколи не зможе його замінити. Для неї він її життя, без його голосу, очей, посмішки вона не бачить своє життя. Його голос примушує її серце битися сильніше, здається мить і вона здійметься в повітря від одного його дотику. Коли він поруч, то ніякі негаразди ні пощо, адже коханий поряд і захистить від всього. Соня розплющила очі і поглянула на світло сірий автомобіль, посміхнувшись вона вдихнула побільше свіжого повітря і пішла до автомобіля.
Через декілька хвилин вони вже були біля дверей їх квартири, як раптом Міша, повернувся до Соні і діставши шовкову хустинку, сказав:
- Одягни.
- Навіщо? – Соня здивовано підняла брови.
- Потрібно, - голос Міши наполягав.
Соня заплющила очі і дозволила одягнути на себе хустинку. Міша зав’язав її довкола голови дівчини і повернув її до квартири, швидко відкривши двері, він завів її в їх оселю.
- Ну що можна знімати? – Соня з цікавістю, намагалась визирнути з під хустки, але нічого не вдалось.
- Ні, зачекай… - Міша оглянувся довкола, коли він впевнився, що все на своїх місцях, він сказав, - Так зачекай, я сам хочу зняти з тебе пальто і чобітки.
Хлопець підійшов до Соні і ставши біля її спини зняв з неї спочатку пальто, а потім ніжно зняв взуття, завівши дівчину до середини кімнати він нарешті зняв хустку…
Соня закліпала очима і коли вони нарешті звикли до світла, голосно ахнула і закрила губи руками.
Все довкола сяяло, як в казці. Їхня маленька кімната, була схожа на чарівну мрію… скрізь горіли яскраві червоні свічечки, на підлозі були розкидані різнокольорові камінчики, що від вогню свічок переливались як зачаровані. На підлозі лежав східний килим, на якому була розкладена вечеря, у такі же східній манері. Маленькі тарілочки і маленькі свічки сяяли на так званому столі. Повернувши голову до ліжка, очі Соні загорілись все воно було в пелюстка червоних, білих та рожевих троянд. Над ліжком було повішаний балдахін, білого кольору, що здавалось, що це ліжко королев. В повітрі відчувався ніжно-солодкий запах парфумів і квітів, і грала чудова романтична музика. Повернувшись до Міши, Соня кинулась йому в обійми. Пригорнувши дівчину до себе, він поцілував її волосся, і прошепотів:
- Ну як тобі, принцеса? Ти ж бажала казки, я зробив її?
Соня не відповіла, а лише у відповідь поцілувала його, так ніжно, як тільки могла, адже слова просто не приходили їй на думку, вона просто в захваті, і здавалось, що сьогодні, вона стала справжньою принцесою…
- Ну, сонце, відповідай? – Міша відірвавшись від Соні, поглянув благаюче на її обличчя, намагаючись прочитати відповідь.
Дівчина посміхнулась і тремтячим голосом відповіла:
- Ну звичайно.. звичайно зробив… коханий, я тебе обожнюю, - її голос видав всі переживання, і не витримавши, вона знову поцілувала його.
Вони довго ось так цілували один одного, опам’ятавшись першим Міша, відірвався від дівчини, він поглянув на неї:
- Так це ще не всі подарунки на сьогодні…
Соня з цікавістю поглянула на коханого, але Міша лише схватив її за руку і повів до їх сьогоднішньої вечері. А вечерею було для них сьогодні: легкий салат з овочів, салат з фруктів, морепродукти і звичайно солодощі, улюблене Сонине сухе вино. На килимі лежали також фрукти, цукерки, і звичайно морозиво з полуницею, яке навіть не розтало, чим було ще смачніше. Міша положив дві вишиті східним орнаментом подушки, і допоміг Соні сісти, а потім примостився з заду, біля неї, обійнявши руками її тендітний стан.
- Ну добре, я вже хочу їсти, так що будеш мене кормити, - посмішка Соні заставила посміхнутися Мішу і він відповів:
- З задоволенням, я буду твоїм слугою…
Коли вони вдовольнили свій апетит, нагодувавши спочатку все, що було поряд, адже спокійно їсти, це не для них, Міша притягнув дівчину ще ближче, пришепотів вже сотий раз, що кохає її. Соня повернула голову до коханого, і тільки хотіла відповісти, як біля неї пролетіло щось схоже на великого метелика, але це був не метелик, це – був голуб, що був одягнений в кольорову хустку. Він політав довкола них, а потім опустився і сів на коліна до Соні. Дівчина зачарована дивилась на це створіння, як побачила, що на лапці у нього, висить чорна коробочка, тремтячими руками вона зняла її з нього і поглянувши на Мішу, побачила його посмішку:
- Ну відкривай..
Дівчина ніжно відчинила коробочку і побачила там каблучку, а на кришці коробочки було написано: «Виходь за мене». Дівчина не знала, що відповісти її очі наповнились слізьми, діставши обручку, Міша взяв її руку і одягнув на палець.
- Я згодна… - лише прошепотіла дівчина, і обійняла коханого, сльози лились по обличчю, а вона продовжувала обіймати, того з ким тепер ніщо її не розлучить.



Запись в дневнике 12.11. 2010г.

Я уже не могу ее не видеть мне тяжело, что она далеко от меня… Голова, кажется, взрывается, когда я думаю, сколько ее не видел. Мне все равно, что она любит другого, лишь бы только, как всегда провожать ее взглядом, ведь так только я могу жить. Плевать, что Радуга, не моя, в моей душе она хозяйка и это то же самое, что сердце вырвать из груди, забрать ее у меня. Голова кружиться и серый цвет окутывает меня. Сегодня врач сказал, что моя болезнь прогрессирует, и что теперь мне осталось не два года жить, а еще меньше. Это все от того, что я ее не вижу… Самое лучшее для меня лекарство – это Соня… Моя Радуга…


Запись в дневнике 15.11. 2010г.

Стало легче, чувствую привкус воздуха, ощущаю свое тело, я ее вижу снова. Она летает, а не идет по тротуару. Мне кажется, что в ней что-то изменилось. Точно изменилось… На ее руке теперь есть кольцо… Она выходит замуж и поэтому ее глаза блестят… Я рад за нее… Я рад, когда она улыбается. Мне это как мед, хотелось бы стать невидимым и прикоснуться к ее губам, когда она вот так поднимает уголки губ, и ее губы превращаются в лепестки роз. Я люблю розы - фиеста, я уверен, что она тоже их любит, ведь ей Он постоянно дарит… Да это красивые цветы, подходят ей… такие же красивые и радужные, как ее глаза… Хочу почувствовать тепло ее рук… Хочу оказаться рядом с ней… Нет!!! Забудь об этом!!! Забудь!!! Она твоя, но только в душе твоей…

Запись в дневнике 25.11. 2010г.

Сегодня шел первый снег… Она так смеялась, когда Он бросал ее в снег… Она так смеялась… Она…
Как красива она была в том белоснежном снегу, когда ее волосы сплелись с ним и стали пушистыми, как облака, что пронзают лучи ярко-рыжего солнца. Моя девочка, так прелестна, когда как ребенок смотрит на снежинки и пытается их ловить. Губки складывает трубочкой, когда они пролетаю мимо нее. Глаза как хрусталь сверкают, а голос нежно льется по городу, просто к мои ушам. Мое дыхание обривается, когда Они как дети бегают друг за другом…
Я люблю тебя, Радуга…

Запись в дневнике 25.11. 2010г.

Хочу тебе признаться, но зачем тебя я? Тебе не стоит знать о моем существовании, скоро меня не станет… Не станет моих глаз, что с черной машины следят за тобой. Не будет меня, и не будет у тебя невидимого хранителя, а хотя… Он тебя защитит… А мне осталось больше два года прожить и все…
Нет! Я останусь с тобой до конца и буду мысленно помогать тебе, иногда и не мысленно… Ведь на работе тебе я помог, мои связи еще действуют и деньги правят миром…
Нет, Радуга, моя нежная девочка, я останусь с тобой до конца…


Запись в дневнике 31.12. 2010г.

С Новым Годом! Я уже давно не писал дневник, рука не понималась… тяжело стало думать, все изменилось, лишь одно осталось… Она… Моя Радуга, еще красит мой мир. Я каждый день провожаю и встречаю ее. Она один раз посмотрела на меня так пристально, что я испугался, что она узнала… Но это показалось, она лишь опустила глаза и пошла домой. Точно не узнала… Это хорошо? Или плохо? – Нет это хорошо, пусть не знает меня, так будет легче уходить от нее, так будет проще оставить этот серый мир, в котором живет моя Радуга, моя девочка с рыжими волосами и янтарными глазами.
С Новым Годом, девочка! Пусть он подарит тебе счастье… А мне мгновения встреч с тобой…


Запись в дневнике 05.01. 2011г.

Знаешь, дневник, мне уже тяжело о чем-то думать… По настоящему я живу только, когда смотрю на тротуар и вижу ее. Мне кажется, что самые яркие мгновения моей жизни прошли здесь и только здесь. Если люди любят, то живут в ритм с этой любовью, я не знал, что такое любовь, а лишь хотел добиться чего-то и когда это все обвалилось на меня, я понял, что жил, без самой жизни… Глупо сказал… Но то так и есть. Я строил свою жизнь на трупах, тех кто был невиновен в этой жизни ни в чем греховном. Я шел по крови и теперь, моя кровь восстала против меня… Алая кровь может мстить…
Радуга, я хочу сейчас стоять возле тебя и сказать тебе на ухо, что люблю тебя, но… Я не имею права приближаться к тебе…
Девочка, прости меня…


Запись в дневнике 11.01. 2011г.

Да, что это со мной?.. Мир кружиться от того, что воздух душит меня… Меня душит серый воздух, что окутывает мое тело… Я тебя не вижу… Где ты? Кровь застыла во мне…


Запись в дневнике 20.01. 2011г.

Где ты?!!! Почему не спасаешь?.. Зачем мучаешь мое сознание, ты ведь убьешь меня…
Запись в дневнике 03.02. 2011г.

Снова тебя нет… Не хватает мне тебя, если бы ты знала… как мне тебя не хватает… Как я хочу, увидеть твои глаза… Твои волосы и знать, что ты рядом…
Сердце стонет, как порванная струна, уже сколько тебе не видно… Я боюсь, что с тобой, что-то случилось. Боюсь, что ты заболела… Это невыносимо!!! Я не могу больше так!!! Соня… Соня… С-с-с-соня…

Запись в дневнике 13.02. 2011г.

Сегодня Мне показалось, что ты идешь… но это показалось…
Если я тебя увижу завтра, я упаду к твоим ногам… Я больше так не могу…


Запись в дневнике 26.02. не помню год

Я уже не живу… Что ты сделала со мной?… Где ты… Кровь заставляет меня трусится в мучительных болях, но это ничто по сравнению с тем, когда я приезжаю к твоему дому и вижу, что там не горит свет… Тогда мое стекло в машине в сотый раз разбивается об мою руку… Не могу терпеть расстояние с тобой…

Запись в дневнике зима

Тебя нет!!! Нет… Я уже не помню день…
Обещаю, девочка, что когда увижу тебя, то попрошу прошение за все грехи. Только обещай, так меня не мучить…

Запись в дневнике зима

Я люблю тебя, Радуга… Соня… Девочка моя…
Серый мир зовет меня в серый облака…


Ця подорож в Карпати була просто раєм. Соня і Міша відпочили як ніколи в своєму житті. Вони катались на лижах в сніжних горах. Ночували в маленькій хатинці, де були тільки вони одні. Це казка, що як чари чаклувало над ними… Їх кохання об’єднало їх серця, там високо в горах і назавжди тепер вони разом.
Але як всі казки, подорож закінчилась і вони повернулись додому. Було важко звикнути до домівки знову, але романтичний настрій їх не покидав як і в горах, тому, вони продовжували радіти життю, поки не розпочались їх суворі будні …

Соня вийшла зі школи і зітхнула з полегшенням, робочий день закінчився, а тому можна йти додому відпочивати… Як вона втомилась… Спасти її може лише гаряча ванна і звичайно Міша… Скучила вже.. Ну звичайно після того відпочинку, як у них був хіба не скучиш…
Соня зійшла по сходах на доріжку і пішла до тротуару. Морозець щипа за щоки, але вона не помічала цього, а продовжувала йти. Ось школа зникла з полю зору, а там темній коридор домівок, що примушує серце тремтіти, якось страшно йти по темній тропі, що обійнята будівлями.
Соня обережно ступала, щоб не впасти на льодові, адже скрізь була ожеледиця, як хтось схопив її за руку і відтягнув з доріжки до темного коридору, під багатоповерхівкою.
Соня хотіла щось сказати, але рука закрила їй рот, тому прикусивши губи вона прижалась до холодної стіни. Вона заплющила очі, але зібравшись із силами, відкрила їх і поглянула на того, хто відпустивши її, стояв напроти неї.
Високий чоловік в чорному пальто, дивився на неї яскраво зеленими очима, що від світла далекого ліхтаря сяяли, ніби не живі. Він був середніх літ, і погляд здавався божевільними, від переживань, що виднілись у нього на обличчі.
- Хто ви? – тихо спросила дівчина, відчуваючи, що вона десь бачила його.
Але він мовчав, лише широко розплющивши очі дивився на неї.
- Хто ви? Що вам потрібно? – голос тремтів, і Соня хотіла, щоб він перестав ось так пялитись на неї. Було щось неземне в цьому погляді… Він був дивним…
- Ты меня не знаешь, девочка, - раптом прохрипів чоловік, і повернув голову набік, щоб придивитися до дівчини.
- Але, що… що вам треба?... – Соня благаюче подивилась на чоловіка, намагаючись вгадати його наміри.
- Мне нужно… Да смешной вопрос, наверное… Просто видеть тебя… - його голос проникав в душу дівчини і на мить здалось, що цього чоловіка вона знає вічність. Але це не так!!! Він якийсь маніяк, якщо привів її в темне місце і ще й ось так дивиться. Соня почала оглядати чоловіка і помітила, що грабувати він не буде, тому що одягнений не в лахміття, а навпаки в багатий одяг, він мав гарну зачіску на довге волосся, приємні парфуми… Соня повільно роздивлялась чоловіка, як помітила, що в його руках блищить ніж… Ні… Ні, він хоче її вбити… Дівчина, широко розкрила очі і затремтіла.
Чоловік прослідкував за поглядом поглянув на свій ніж.
- Не бойся, я тебе ничего не сделаю. Это всегда со мной, не удивляйся просто, это для защиты. А ты не изменилась… - не зрозуміло як, але Соня почала заспокоюватись, його голос заспокоїв її. Але все ж таки страх, ще тримав серце.
- В якому значенні не змінилась? Ви мене знаєте?
- Да, я тебя знаю, Соня.
- І знаєте моє ім’я, звідки?
- Просто знаю и не спрашивай откуда. Ты сегодня особенно красива. Давно мечтал вот так стоять и видеть твое лицо. Ты так прелестна, Радуга, тщщщ… Молчи, а просто слушай, я хотел бы упасть перед тобой на колени, но ты тогда убежишь от меня… А знаешь плевать… Стану… - його голос заворожив дівчину, і Соня відчула, що не може і слово сказати, як побачила, що чоловік опустився на коліна.
До неї дійшли його слова і вона лише зрозуміла, що може втекти, так вона і зробила, як тільки з’явилась можливість. Але сильні руки обвили її стан і знову прижали до стіни.
- Ты что же, это делаешь?! Я ведь пошутил, что ты можешь убежать… Теперь это мгновение мое, теперь на несколько сладких минут, ты будешь моей, хотя ты всегда была моей здесь, - чоловік приклав руку до серця, - Я не хочу, что бы ты …
- Відпустіть мене… - жалібно, вимовила дівчина.
- Не проси меня об этом, не проси!!! Дай мне несколько минут!!! Прошу дайте это мгновение…
- Я не знаю вас, давайте пізніше зустрінемось вдень…
- Не могу, не могу я тебя сейчас отпустить…
Вони мовчки дивились один на одного, їх погляди благали, але не могли погодитись на прохання. Соня не могла побороти відчутті тривоги і страху, а чоловік, знав, що не може її відпустити…
- Зачем тебе уходит?! – його лице опинилось напроти її, - Почему, не можешь просто стоять и слушать, не бойся меня… Я прошу не бойся, Ну…
Він не встиг закінчити думку, як відійшов від дівчини до сусідньої стіни, щоб не лякати її. Цим моментом скористалась Соня, непомітно діставши телефон, вона набрала номер Міші, і стала чекати поки він відповість:
- Ало! Ало, Сонь, Сонце?... Ало…
- Навіщо ти мене тут тримаєш, біля цих будівель дому! Ти маніяк! Ти божевільний відпусти мене!!! – дівчина кричала, як тільки могла, що Міша почув її, і зрозумів, що вона в біді.
- Зрозумів…
- Тише, девочка, что с тобой?! Я тебя не убиваю, а просто хочу поговорить с тобой! Мне было тяжело думать, что с тобой что-то случилось, я хотел тебе все рассказать, но теперь не знаю с чего начать…
- Добре, я буду з тобою говорити, - уже спокійніше сказала Соня.
- Не бойся я ближе не подойду, ничего не сделаю тебе, а просто скажу, скажу наверное, что … я… ты…
Соня поглянула на обличчя чоловіка і їй стало жаль його, він був таким нещасним, що хотілось обійняти його. Зупинив себе на думці вона продовжила стояти біля стіни чекаючи на допомогу. Хвили десять він ось так стояв опустивши очі до землі і щось думав, руки заховав до кишень. Зараз він походив на охоронця, на чорного посланця… Чому такі думки проникають до її голови? Він здається їй знайомим… Чому?..
- Мне тяжело это сказать, мне тяжело попрощаться с тобой навсегда и уйти из твоей жизни, хотя я и не входил в нее… Это выглядит глупо, но правда…
Соня поглянула в його очі, але раптом почула, якийсь шум і тріскіт. Покрутивши головою в різні боки, вона намагалась знайти, те, що видавало ці звуки. І ось коли її очі зупинились на даху, вона побачила, як величезна брила снігу зі скреготом падає просто на чоловіка напроти. Не вагаючись ні хвилини дівчина швидко пригнула на нього, щоб збити з ніг, і врятувати… Але все вийшло не так як вона бажала… Вона збила його з ніг, але … Але з усію силою, з якою вона стрибнула, дівчина наштовхнулась на великий ніж, що продовжував тримати чоловік. Холодний піт виступив у Соні на обличчі, а з губ зірвався крик, тіло затремтіло і відкривши широко очі дівчина схватилась з живіт і відчула, як її руки мокріють від крові. Дівчина впала в сніг, але хотіла піднятись, та нічого не виходило, сили вийшли з тіла, разом з кров’ю і лише, коли чоловік піднявся сам і підняв її, вона поглянула йому в обличчя… Чоловік не міг нічого збагнути, його погляд пробігав з кучі снігу, на ніж… на Соню, на її одяг, що багровів від крові… Все перед його очима поплило і він щодуху закричав:
- Нет!!!!!!!!!! О Боже… Нет, Радуга, девочка моя… Соня… - він закачався, як шалений.
Соня впала просто в його руки, сльози текли по її щоках, і він їх витирав, не ображаючи уваги на свої, що падали просто на сніг.
- Прости… Я люблю тебя… Я всегда… любил тебя… Только тебя… - слова злітали з його вуст, і тепер йому здалось, що це він стікає кров’ю, а його дівчинка - жива…, і буде жити…
Прижавши Соню до себе, він почав на вухо їй шепотіти:
- Прости… меня, пожалуйста, … забирай мои силы, бери все, что хочешь, только не умирай, живи, Радуга, только живи и не смей уходить. Ты и только ты, заставляла каждый день меня посыпаться и не оставлять этот серый мир… Теперь я тебя прошу жить, теперь я заставляю тебя дышать, - тихе шепотіння, пробуджувало життя в Сониній душі, вона майже втрачала свідомість, але слухаючи цей голос поверталась до Землі, тільки цей голос тримав її руку… - Вспомни, девочка, как ты любишь мир, как ты любиш Михаила, как дорого тебе его присуствие… Вспомни все радостные моменты и… - сльози не давали говорити спокійно, але чоловік не зупинявся, - Вспоминай, моя девочка, ты живы рады этого…Держись за соломину, а я сейчас позову на помощь … Возьми мою руку и сжимай ее, когда тебе нужно будет моя сила, когда тебе буде слишком больно…- чоловік відкинув подалі ніж і піднявшись, взяв дівчину на руки і попрямував до ліхтаря, під яким стояв його автомобіль.
Вийшовши на середину дороги, чоловік почув гул поліцейської машини, він знав, що їх визвала Соня і знав, якщо їх знайдуть у такий момент, то він потрапить до в’язниці, але це коштувало її життя. Він згоден на все, лише б Соня жила. Чоловік пішов просто назустріч машинам і коли вони зупинились і поліцейські обступили його, цілячись пістолетам, він тихо вимовив:
- Помогите ей… Прошу спасите, только что бы она жила…Она должна жить!
Його голос обірвався, коли він побачив, що з однієї такої машини вийшов Міша і, поглянувши, на Соню, закаменів. Швидкими кроками чоловік підбіг до Міші, не звертаючі уваги на погрози поліцаїв, він опустився на коліна перед Мішою і сказав:
- Спаси ее…
Це булла сцена, якої ще ніхто і ніколи не бачили в цьому місті: високий чоловік в чорному пальто поклав Соню на сніг і відійшов пропускаючи медиків оглянути її. Закривши очі, щоб не повертатися і цього не бачити, він пішов, щоб здаватися поліціантам. Міша же в цей час впав просто біля дівчини і його голова просто розривалась від болю, а серце зупинялось від кожного поштовху в грудях… Сьози текли по його обличчю, а губи тремтіли, ніби від холоду…Через декілька хвилин один із лікарів повідомив, що дівчина жива, але це дійшло спочатку до мозку хлопця і він голосно крикнув:
- Вона жива!!! Жива…Соня… Жива!!! – але сльози продовжували текти по обличчю, а тіло хилиталось в паніці. І лише коли його серце зрозуміло, що вона жива, він тихо промовив, - Вона жива…
Чоловік в чорному пальто повернувся на крик юнака, і тихо зітхнув, додавши:
- Слава богу, она жива… Радуга жива…


2012