Вже стільки їх у прірві глибочезній
Лишилося на дні.
Настане день, і я так само щезну,
Як суджено мені.

Застигне все, що прагло і боролось,
Що дихало в житті,
І зелень віч моїх, і ніжний голос,
І пасма золоті.

Лишиться світ з його насущним хлібом,
З непам’ятливим днем.
Лишиться все, і буде все, так ніби
Й не знали тут мене.

Мінливу, наче діти, в кожній тіні,
І злу хіба на мить.
Що так любила час, коли в каміні
Згасає й мерехтить.

Віолончель, і запізнілих вершнів,
І подзвін на селі…
- Мене, таку живу й таку справдешню
На лагідній землі!

До вас – мені, що не пізнала міри,
Чужих і рідних знов?! –
Звертаюсь я і вимагаю віри
І прошу про любов.

І день, і ніч, і на словах, і в думах,
За правду так і ні,
За те, що часто дуже мені сумно,
Що двадцять літ мені.

І що навік – відверта неминучість –
Відпущення вини.
За ласку ту, нестримну і співучу,
За гонор показний.

За вихор днів, за все шаленство світу,
За правду, і за гру.
- Послухайте, - іще мене любіте,
За те, що я помру…

_____________________________________

Текст оригіналу:


* * * *
Уж сколько их упало в эту бездну,
Разверзтую вдали!
Настанет день, когда и я исчезну
С поверхности земли.

Застынет все, что пело и боролось,
Сияло и рвалось.
И зелень глаз моих, и нежный голос,
И золото волос.

И будет жизнь с ее насущным хлебом,
С забывчивостью дня.
И будет все - как будто бы под небом
И не было меня!

Изменчивой, как дети, в каждой мине,
И так недолго злой,
Любившей час, когда дрова в камине
Становятся золой.

Виолончель, и кавалькады в чаще,
И колокол в селе...
- Меня, такой живой и настоящей
На ласковой земле!

К вам всем - что мне, ни в чем не знавшей меры,
Чужие и свои?!-
Я обращаюсь с требованьем веры
И с просьбой о любви.

И день и ночь, и письменно и устно:
За правду да и нет,
За то, что мне так часто - слишком грустно
И только двадцать лет,

За то, что мне прямая неизбежность -
Прощение обид,
За всю мою безудержную нежность
И слишком гордый вид,

За быстроту стремительных событий,
За правду, за игру...
- Послушайте!- Еще меня любите
За то, что я умру.