сієш в мої перемерзлі ґрунти свій сюр-пафос. невже проросте?
все складніше пишу і все більше мовчу про просте…
(щось не те… щось не те!)
я впізнала тебе у скрипальці в метро – ти вростав підмізинним в струну
і всміхався до кожної курви в мені, ніби вгледів у них одну:
надпостійно самотню, (р)о(з)дягнену в хіть, збайдужілість і втоми вуаль –
чорну мітку спокути, кармічне прокляття, досвідчену femme fatale…
і відтоді в тобі квітне мак-календар, а в мені в’яне часу пісочний тюльпан,
телефони судомить чужими «алло» і на пошту – суцільний спам,
і присвяти скінчились, і зблідли присяги, і привиди змазані всиніли в стегна…
ти сієш сюр-пафос в холодні граніти. «Невже проросте?» - ниє вена
(не спопсовіти б до «повсякденна»). і поки ще fatale, а не N-на -
я прошила б твій сюр у транскрипцію генів
нашим спільним Пітерам Пенам…

2012