Я пам’ятаю, що це був початок літа, мені тоді ще не минуло й шести років, я самозаглиблено лазив по деревах, дивився на сонце крізь листя і їв крихітні зелені яблука. Через кілька годин листя в моїх очах стало двоїтися і троїтися, у прожилках почали спалахувати яскраві великі веселки, захитався наш двір з п’ятиповерховим курником, захиталися зелені гойдалки і драбини. Хиталася пісочниця і витрушувала пісок просто мені у вічі. Потім все злилося, зв’язалося у велетенський жовтогарячий вузол і поволі запливло в темряву.

Прокинувся я в лікаряній палаті. Біля мого ліжка навколішки стояла мати і гладила мої ноги. З-за її спини визирали дві жінки. Моя голова ще була важкою, а губи сухими. Але мої вуха вже все вловлювали. Я декілька разів почув материні схлипи і слово „Сара”. „Що таке Сара?” - Подумав я тоді і знову почав стрімко падати в сон. Але збуджені голоси не дали мені спати.

- Таааа, з цієї Сари така врачиха, шо страшне там, - зневажливий голос нашої сусідки.

- Хлип, - це вже мама.

- Люда, не кажи того шо не знаєш. Вона дуже толковий врач, - друга сусідка, акушерка з пологового будинку.

- Жидовка вона…

Заснути я не міг.

- Ма, а шо таке жидовка? – спитався.

- Не слухай! Тьотя Люда глупості каже, - мама.

Потім я таки ж заснув. У животі гуло й бубніло, але вже не було відчуття, що мене зсередини шматують зуби лютого собаки Шайтана, який жив у сусідньому дворі. Я таки заснув. А коли вдруге прокинувся, мами в палаті не було. Але чиясь дуже м’яка і дуже тепла рука лежала в мене на грудях, а друга – на лобі. Я бачив перед собою розгорнутий комір білого халата, і чорну кофтину в білих горохах з елегантним бантом. І од тієї кофтини пахло якимись дуже приємними парфумами – ніжно і солодко. А ще за мить на мене подивились наче й не очі, а два великих синіх моря, з хлюпотінням хвиль, легеньким туманом і якимсь таким невимовним сумом, що мені захотілося плакати. Я взяв м’яку і теплу руку і притиснувся до неї підборіддям. Я ще не знав тоді і не міг знати, що дуже сильно отруївся зелепухами, що більше двох годин валявся під деревами, що мене мали везти до Полтави, а ці теплі м’які руки мене не дали, бо я міг не витримати дороги. Я ще тоді не знав, що маю їй дякувати і стояти перед нею на колінах, що маю все життя ставити свічки за її здоров’я. Я тільки хитро мружився з-під ковдри і дурним кошеням терся об її пахучу руку…

Вона була ніяка не Сара. Її насправді звали Луіза Самойловна і жила вона в нашому будинку. Працювала завідувачкою інфекційного відділення в лікарні. Ще багато років потому моя мати, забачивши її в дворі, кланялася мало не в пояс, а я, пробігаючи мимо, на всю горлянку вітався: „Драстуйте, Луіза Самойловна!!!” Вона відповідала стриманим кивком голови, високо несучи свою мідну зачіску у великих завитках, свою коричневу шкіряну сумочку і той незрівнянний ні з чим, той солодкий запах.

Згодом у неї помер чоловік, теж лікар, який працював у якомусь управлінні, носив нудні окуляри і називався якийсь там Францевич. Я часто їх бачив разом, ну себто коли він був ще живий. Як вони ходили вулицями нашого провінційного містечка, просто прогулюючись. Він зривав їй свічечку каштана і ніжно давав до рук, а вона схиляла свою мідну голову йому на плече. Обом було за сорок, у обох були очі мрійні-мрійні. А мимо ходили спітнілі і злі дружини, домогосподарки, радянські жінки, схожі на дворняг, прикутих до будок ланцюгами і готових вчепитися в литки будь-кому, хто смів бути щасливим на їхніх очах.

Коли Францевича поховали – попрошу, без ніякого оркестру! – Луїза зовні майже не змінилася. Так само ніжно пахли її парфуми, так само елегантними були банти на її кофтинах. Хіба що у двох морях її синіх очей ніби поволі почали сідати сонця. Вона так само добродушно зі мною віталася, іноді клала теплу руку мені на голову, але її погляд уже ковзав по мені наче розгублено й неуважно…

Дуже добре пам’ятаю нашу з нею ще одну зустріч. Мене таки покусав за ногу той триклятий сусідський Шайтан. Та так покусав, що я майже рік ходив на перев’язки. Рана довго кровила, бинти за ніч набрякали і висихали, і медсестрі хірурга, добрій старій жінці, великого труда коштувало знімати їх – повільно, перед тим ретельно змочивши якимись ліками. Того дня я як і завжди лежав на кушетці, подеколи кривлячись від болю. На мене дивився недобрими очима наш районний хірург, хай йому легко гикнеться на тому світі. А коли йому набридло дивитися на ту обережність медсестри, він просто підійшов і рвонув бинта, який намертво пристав до моєї ноги. Перед моїми очима засвітилися зірки, я закричав, мої очі налилися сльозами. Але крізь ті сльози я побачив її. Луїза Самійлівна стояла в дверях перев’язочної, тримаючи в руках товсту теку паперів. Ті папери чомусь дрібно тремтіли в її пальцях, мідне волосся, здавалося, наїжачилося, а два синіх моря переживали справжнісінький шторм. Хірург стояв ні в тих, ні в сих, медсестра теж чомусь знітилась, я так і лежав з відкритим ротом, злизуючи сльози зі щік. І тут сталося те, про що я досі згадую з посмішкою. Луїза Самійлівна рішуче підійшла до того злащасного лікаря, вирвала в нього з рук пінцет, голосно кинула на підлогу, і щосили оперезала папкою паперів по його спитій червоній мордяці, прошипівши:

- Йому шість років, коновал ти чортів!

І стрімкою ходою вилетіла з кабінету. Я теж, хлипаючи і остерігаючись зачепитися об щось раною, зліз з тієї кушетки, натягнув штанці і тінню вислизнув звідти, обережно ступаючи по розсипаних долі паперах. Неперев’язаний.

Через два дні мама прийшла додому, погладила мене по голові і промовила в повітря:

- Луїзу Францівну перевели в прийомне…

Я дивився на матір і не розумів, що то означало. То вже через багато років я дізнався, що Луїза так і не навчилася жити без Францевича. Вона почала діставати коньяк у красивих пляшках і пила його ввечері на самоті. На роботу ходила як завжди зосереджена і піднесена. Не ділилася своєю душею ні з ким. Але оті кляті горлечка, які часом визирали з сумки, отой її вчинок у кабінеті хірурга, своє зробили. Луїза Францівна відтоді працювала в приймальному відділенні – міряла тиск і перевіряла воші, іноді їздила на виклики разом з бригадою швидкої. Але подейкують, що матері, які знали що по чім у цьому світі, крадькома водили дітей з хворими животиками і підозрілими висипами саме туди, на перший поверх, у приймальне…

А тоді вибухнув Чорнобиль.

Вже коли минуло багато часу, одна з подруг розповідала ввечері моїй матері, що вночі був дзвінок. О другій годині. Її викликали на роботу в лікарню. Там уже був головний лікар, начмед і військові. Треба було терміново вибрати одного лікаря і двох медсестер, які поїдуть туди…

- І ти знаєш, Наташа, думали довго тіки про медсестер. Мар’я Гнатовна стара, у Мефодьйовни син, хоч і далеко. Всіх жалко!

Я дивився з коридору на смужку світла, що лилася з вітальні. Мені чогось було страшно і зовсім неможливо розвернутися і піти в свою кімнату.

- А Сара, ти ж сама понімаєш, Наташа… Сама живе, плюс вона ж п’яниця. Ні дитини, ні билини. А ще ж і жидовка. То ніхто там за неї конєшно словця не замовив. А я й рада. Слава Богу, Слава Богу шо Зіну мою не взяли туди. Ой, як подумаю…

Я слухав напружено і відчував, як нелюдський гарячий піт обіймає мої скроні, як тремтять руки і ноги. На той час мені вже було більш-менш зрозуміле оте непривабливе, оте жалюгідне „жидовка”, за яке хотілося… вбити. Зайти в кімнату, взяти важку вазу з телевізора і гепнути по голові. Тим часом швидко і тихо заговорила мати. І у відповідь почулося розпачливе і виправдальне:

- Наташа, ми з тобою десять год общаємся, шо ти таке кажеш! Ти ще не знаєш жидів!

І тут я почув матір. Таким голосом вона говорила дуже рідко, і я завжди такого голосу боявся.

- Вона мою дитину з того світу витягла!!! А ти всю жизнь бомажки перекладаєш з міста на місто. Пішла отсюда вон, ссссука!!!

Я тихо прослизнув у свою кімнату. Через кілька секунд почулося якесь вовтузіння у коридорі, потім штовхання.

- Та шо ти робиш, дура чі шо?! Дай убуться!!!
- За дверима вбуєсся, сука!

Об підлогу площадки лунко вдарили черевики, наші двері зачинились із страшним гуркотом. Мати залетіла в мою кімнату, червона і якась несамовита.

- Ти чув?!! Не бреши, ти все чув!!! Правильно шо чув!!! Подивись на свою матір, ідіотку!!! Боже, я з нею общалась 10 год і не бачила яка вона тварь!!!

Мати зламала кілька сірників, кидала їх на підлогу, збирала і знову кидала, обхоплювала руками голову, аж поки закурила. Попіл струшувала просто на килим.

- Запомни раз і навсігда, шо людина є людина! Неважно жидовка вона чи кацапка, чи грузінка!!! Шоб я од тебе не дай Боже такого ніколи не почула!!!

Мати розмахувала вказівним пальцем перед моїми очима, кричала, зривалася на сльози. Із цигарки стелився дим, на пальці поблискував рожевий манікюр. І досі, коли я чую про кацапів, жидів, бендерів, чорножопих і хачиків, у моїй пам’яті зринає те літнє надвечір’я, той дим і блискітки сонця на маминому нігті. І я не хочу і не можу думати по-іншому, ніж вона мене просила…

У кімнаті було вже зовсім темно, коли мати сказала:

- У Луїзи Самойловни рак крові. Вона скоро вмре…

Остання наша зустріч з Луїзою запам’яталася мені на все життя. Це сталося невдовзі після того, як мої перші вірші надрукували в районній газеті. Була рання осінь. Я повернувся зі школи і гуляв по двору з собакою. Луїза Самійлівна йшла з роботи. Несла ту саму коричневу сумку в правиці. Блискотіла золотими сережками. Тільки врочиста кофтина з бантом уже чомусь висіла на ній, як на вішалці. А крізь великі мідні завитки виднілася жовтувата шкіра голови. Привітавшись зі мною, лікарка сказала:

- Пішли до мене в гості, Сірьожа. Скільки живемо в одному дворі, а ти ще в мене не був. І Лорда бери свого.

Я поплентався за нею зі змішаним почуттям вдячності і незрозумілої вини, тягнучи собаку на повідку.

В її квартирі пахло приємно-солодкувато. Пачулі. Тепер я знаю, що то пачулі.

Оленячі роги в передпокої. Дві кімнати. Картини. Темна книжкова шафа. Шпалери з великими квітами, дуже-дуже вицвілі, вигорілі на сонці. Давно не фарбована підлога. Крісла з накидками. Ми пили чай і їли тістечка з дивовижної триповерхової споруди, яку можна було як завгодно крутити і розвертати. Наливали молоко з молочника. Цукор брали з цукорниці. І все те було доладним і однаковим. У вікно лилося розкішне вересневе сонце, освітлювало її очі. Але в тих очах морів уже не було. Хіба може на дні ледь-ледь колихалася вода. Під очима були густі темні тіні, шкіра була жовтою і неживою.

- Ти пишеш вірші. Я читала в газеті. Дуже гарні. А можна я почитаю тобі свої?

Я радісно закивав головою.

- Я їх читала тільки своєму чоловіку… Ти будеш другим, хто їх почує…

І вона читала вірші. Про осінь, про синє небо, про листя, яке тулиться до ніг, про податливість жіночого волосся і про біль, який загартовує і підносить людську душу у незнані висоти. Мені тоді було ледве дванадцять років і я б нічого з того не запам’ятав, якби не попросив Луїзу Самійлівну записати мені одну строфу. На пам’ять. Ось вона.

Життя мина, та листя не минає.
Дорога жовта губиться в саду.
Я йду над листям, а воно – не знає,
Куди й навіщо я уже іду…

Луїза довго ще говорила мені про людей, що на них не можна сердитись, які б вони не були, бо вони – люди. Що їй не треба, аби її вірші були в газеті, бо пише вона їх тільки для себе. Що життя – коротке, а любов – безкінечна. Мені дуже хотілося лягти долі і знову тернутися об її руку, як кошеня. Але я вже не зміг цього зробити, хоч, може, й треба було. Аби людина відчула, що вона не зовсім чужа і самотня на світі. Хоч насправді – вона вже була всім і чужа, і самотня.

Повернувшись додому, забившися в куток на канапі, я довго думав про неї. Аж поки не заснув. А через декілька тижнів, виходячи з під’їзду, я побачив притулене до стіни віко труни, бабусів у хустках, вантажівку з червоно-чорним покривалом, і – попрошу! – оркестр. Труби заграли жалобний марш, з дверей випливла труна. Я встиг побачити тільки неприродно жовті пальці Луїзи, і свічку, затиснуту в пальцях. І втік звідти. Я втік звідти й не бачив, як її проводжали. Але чогось думаю, що людей там було небагато. Здається, навіть моєї матері на тому похороні не було. А може й була, я не пам’ятаю.

А ввечері я побився з сусідським хлопцем, який тикав пальцями на хризантеми під ногами, і розказував, що сьогодні хоронили Сару…