Яка радість за фіранками мінору причаїлася
і слухає, як люди шелестять біля метро?..
У косу сплетені акорди на звивах зберегли тепло,
яке вже не вивітрюють шалені шторми пустоти.
Коли нема куди іти, ти, мабуть, там уже, де треба,
мета шурхоче під ногами, й сенс у вухах стукотить,
гудить артеріальний тиск по правильних частотах,
небо – зливає промені з долонь широких хмар
тобі у вічі, в час, коли ти переходиш якусь порожню магістраль
у пошуках насущного, на нервах, проте, тримаючи тональність
іншого рівня. Дарниця. Чи можна було б придумати ще менш
догідне місце для цих думок? Але хіба душі відомі рамки
з тих пір, як зникли орієнтири, як навкруги тільки пітьма
і сутінки, і степ, і ліхтарі мандрівників, і вогнища якихось істин?..
Мій аркуш вже давно не чистий, і кожен звив будує свій
таємний символ, батік по мантії заплетеного навкіс звуку,
в яку загорнута невидима таємна радість,
за те, що далі нікуди, вже тут – лежить незримий,
плеканий сенс, і тиск буття шалений
із туфель шелесту, відгуків голосів,
автомобільних виїв й виїв із метро
імпровізує щось… без слів, без вигляду,
без меж. Але для тебе одного, огорнутого
ковдрою навушників й бездум’я.