Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.08
15:07
То не вітер Диким полем трави колихає,
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопч
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопч
2026.02.08
12:49
Я снігом табірним впаду тобі до ніг
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.
Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на собі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.
Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на собі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і
2026.02.08
11:37
Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
2026.02.08
09:09
Із Леоніда Сергєєва
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
2026.02.07
23:49
У напівтемряві п'ємо холодну каву,
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
2026.02.07
21:10
Крапка сонця утоплена в сіре лютневе марево.
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
2026.02.07
20:39
Про що ти хочеш розказати, скрипко?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
2026.02.07
20:21
Я спалю на багатті книжки
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
2026.02.07
13:53
У кожного вона своя. А чи прозора?
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
2026.02.07
10:26
Укрили заморозки ніжні квіти,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.
Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.
Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
2026.02.07
09:00
Туманом розлилося небо в море,
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
2026.02.07
05:08
Годинник з синім циферблатом,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.
І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.
І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
2026.02.06
21:40
Мій Боже, дякую Тобі, що Ти є,
За те, що ведеш Ти мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю
За те, що ведеш Ти мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю
2026.02.06
21:07
Наосліп, через кипінь і не в такт,
в хитке незнане майбуття сире
ми тчем свої маршрути до Ітак
під моторошний переспів сирен.
Наповнені живим теплом осердь,
заховані з народження у глині,
бють пагони собою темну твердь,
в хитке незнане майбуття сире
ми тчем свої маршрути до Ітак
під моторошний переспів сирен.
Наповнені живим теплом осердь,
заховані з народження у глині,
бють пагони собою темну твердь,
2026.02.06
18:04
О ти (чий зір усе одвертий, а мій все пропустив)
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть
2026.02.06
17:31
Німе повітря. Королівство тиші.
Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.07
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
володимир хмельницький (1944) /
Проза
ШКОДА - ЗЕЛЕНАЯ КОРОБКА
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ШКОДА - ЗЕЛЕНАЯ КОРОБКА
-Запомни!!! Надо срочно тормозить – не выжимай сцепление, пока не почувствуешь, что мотор УМИРАЕТ – тогда отпусти… Если успеешь.
Его лица он так и не запомнил, как и подробности знакомства - вроде бы
родственник сотрудницы. Уже здесь, в новом своем доме, в суете навалившейся
жизни не сразу пришло, что всё это- лишь смена декораций, за которыми - то же самое. Как у ослика Иа.. Купленная на первые заработанные, пугающе новая, немыслимая «там», сверкающе зеленая и как бы своих кровей, она сразу расширила пространство. До лобового стекла. Попутно изводила явной , по-советски, халтурностью.
И в этой коробке с обнимающим запахом пластика он постепенно, не замечая даже, налаживал новую жизнь. Не то что бы другую, а как в кинотеатре, откуда все равно надо выйти. Оказалось, однако, что мир пятого измерения пугающе враждебен. Огни светофоров из привычно пешеходных превратились на каждом углу в непонятную угрозу. А город МАШИН – в мешковинную основу из нитей-улиц, куда в любой момент мог ворваться безжалостный Челнок - масаит …Терминатор.
В узких улочках старого города дозволенные 50 казались полётом стрелы, складываясь со встречными – страшили.
Мотоциклисты, врываясь в салон, заставляли втягивать голову и односложно выражаться.
Помалу привыкая к дорожной суете, уже не дёргаясь по пустякам, он заметил,
почувствовал - его коробка понемногу заселялась, а успокаивающее поначалу одиночество аполнялось тревожной жизнью: именно в ней, «жестянке», появлялись, исчезали и возвращались ТЕ, другие.
СЫН. Он чаще всего оказывался рядом, то ли по делам, за компанию, или он просто там БЫЛ, но его пребывание всегда вызывало чувство радостной неловкости, -что вот ОН здесь, такой взрослый, серьёзный и снисходительно-ироничный. В его мстительное презрение сперва просто не верилось, как и в собственную пустую, не задавшуюся , под чужую фонограмму, жизнь.
Он, возможно его кровь, занял непомерно много места в той жизни, остановив её навсегда. Даже на простой вопрос: " Чему ты научился от меня?" не нашелся, что ответить..
И это был тот самый шустрик, которому приходилось с умным видом объяснять,
что троллейбус питается электричеством, а такси – бензином.
Какую истерику ему, электрику!, закатил, наотрез отказавшись «питаться электричеством» . .
Когда он гулял с этим сверточком в конвертике, а мимо проезжал грузовик,тогда ещё не «масаит», маленькая жизнь тихо резонировала вместе с его страхом.. Этот малыш приснился задолго до своего рождения. Он проснулся тогда в слезах. И предал этот сон. А потом был предан сам.
Иногда удавалось отключиться от мучительного сознания своей несправедливости, допущенной где-то там, в расплывшемся детскими слезами времени.
Но память наваливалась и начиналась ломка. Испуг, перелитый материнскими побоями, плескался в грудной клетке. Даже аварии, в которые попадал, хоть и не по своей вине, были попытками спрятать в зелёную скорлупу-лубок безысходную, ломаную неуютность.
Так и неуютный левый бок выдёргивал из градусной ночи, ударявшей бампером страха в позвоночник. Только со временем сообразил - ОНА ни разу не захотела зайти в его жестяный мир. Человек – самодвижущийся мозг. На каторге памяти. И жизни.
Когда началась эта робкая страсть к скорости? Может, с детского восторга перед громадой мотоцикла кумира улицы гонщика Игоря? Те первые в жизни 40 километров в час по разбитой просёлочной дороге заворожили . Водило,севший рядом, простецкий сельский парубок, как-то угадал его тягу к скорости, к обладанию, может быть, особой силой Руля и педали газа, недоступной ранее, перед которой отступал страх, оставаясь там, на обочине, сменяясь упоением полёта.
ДИВА МАРИЯ, ДИВА ВИКТОРИЯ! АФРОДИТА….- стонала, кричала, как заклинание, в его коробке Перевёртыш, невозможная в той жизни, и которую самое дорогое существо презрительно называла «ОНО».
Но именно эта «оно» пела, что можно совершить настоящий, МУЖСКОЙ, поступок, став Женщиной. А было ли чем гордиться за всю жизнь?
Мать чаяла дожить до внуков, уже зная, что не успеет. Его ужас – быть последним отражением в измученном сознании и руке, прикоснувшейся к уплывающему МОТОР ЗАГЛОХ.
-«Афродита….»
от неё лицу. Это соучастие в уплывании, растворении ЖИЗНИ , как и стыд за те слёзы, заставляло выскакивать из коробки и съёживаться на обочине ("тода, ани беседер, адони").
И снова прятаться в ней. Брат или сестра, не родившись, всплывали под её
ночные стоны. Табу отрезало по низу живота, до эрекции, картины детской жизни.
Уже тогда, ТОГДА он умирал от этой встречи.
И он-таки выскочил, этот чёртов масаит, автобус, ЭГЕД – проклятый,прикипевший
к рукам Руль, баранка, давно и незаметно согнувшая по себе…
Невыжатое сцепление захлебнуло судорогой знакомого, неизбывного страха
всё ИХ тело, руль стеганул, как плётка, почему-то в спину, под левую лопатку, выворачивая дыхание. Заколдованный перекрёсток, зло пульсируя, пошёл вниз, под уплывающий сереющий капот, показывая чужое лицо в зеркале заднего вида.
Но Шкода - ЗЕЛЁНАЯ КОРОБКА бесстрашно пролетела его в своём асфальтовом
измерении и оглушающей тишине.
-«Дива Мария!...»
-«Не хочу питаться электричеством!»
-«Дива Виктория!..»
Его лица он так и не запомнил, как и подробности знакомства - вроде бы
родственник сотрудницы. Уже здесь, в новом своем доме, в суете навалившейся
жизни не сразу пришло, что всё это- лишь смена декораций, за которыми - то же самое. Как у ослика Иа.. Купленная на первые заработанные, пугающе новая, немыслимая «там», сверкающе зеленая и как бы своих кровей, она сразу расширила пространство. До лобового стекла. Попутно изводила явной , по-советски, халтурностью.
И в этой коробке с обнимающим запахом пластика он постепенно, не замечая даже, налаживал новую жизнь. Не то что бы другую, а как в кинотеатре, откуда все равно надо выйти. Оказалось, однако, что мир пятого измерения пугающе враждебен. Огни светофоров из привычно пешеходных превратились на каждом углу в непонятную угрозу. А город МАШИН – в мешковинную основу из нитей-улиц, куда в любой момент мог ворваться безжалостный Челнок - масаит …Терминатор.
В узких улочках старого города дозволенные 50 казались полётом стрелы, складываясь со встречными – страшили.
Мотоциклисты, врываясь в салон, заставляли втягивать голову и односложно выражаться.
Помалу привыкая к дорожной суете, уже не дёргаясь по пустякам, он заметил,
почувствовал - его коробка понемногу заселялась, а успокаивающее поначалу одиночество аполнялось тревожной жизнью: именно в ней, «жестянке», появлялись, исчезали и возвращались ТЕ, другие.
СЫН. Он чаще всего оказывался рядом, то ли по делам, за компанию, или он просто там БЫЛ, но его пребывание всегда вызывало чувство радостной неловкости, -что вот ОН здесь, такой взрослый, серьёзный и снисходительно-ироничный. В его мстительное презрение сперва просто не верилось, как и в собственную пустую, не задавшуюся , под чужую фонограмму, жизнь.
Он, возможно его кровь, занял непомерно много места в той жизни, остановив её навсегда. Даже на простой вопрос: " Чему ты научился от меня?" не нашелся, что ответить..
И это был тот самый шустрик, которому приходилось с умным видом объяснять,
что троллейбус питается электричеством, а такси – бензином.
Какую истерику ему, электрику!, закатил, наотрез отказавшись «питаться электричеством» . .
Когда он гулял с этим сверточком в конвертике, а мимо проезжал грузовик,тогда ещё не «масаит», маленькая жизнь тихо резонировала вместе с его страхом.. Этот малыш приснился задолго до своего рождения. Он проснулся тогда в слезах. И предал этот сон. А потом был предан сам.
Иногда удавалось отключиться от мучительного сознания своей несправедливости, допущенной где-то там, в расплывшемся детскими слезами времени.
Но память наваливалась и начиналась ломка. Испуг, перелитый материнскими побоями, плескался в грудной клетке. Даже аварии, в которые попадал, хоть и не по своей вине, были попытками спрятать в зелёную скорлупу-лубок безысходную, ломаную неуютность.
Так и неуютный левый бок выдёргивал из градусной ночи, ударявшей бампером страха в позвоночник. Только со временем сообразил - ОНА ни разу не захотела зайти в его жестяный мир. Человек – самодвижущийся мозг. На каторге памяти. И жизни.
Когда началась эта робкая страсть к скорости? Может, с детского восторга перед громадой мотоцикла кумира улицы гонщика Игоря? Те первые в жизни 40 километров в час по разбитой просёлочной дороге заворожили . Водило,севший рядом, простецкий сельский парубок, как-то угадал его тягу к скорости, к обладанию, может быть, особой силой Руля и педали газа, недоступной ранее, перед которой отступал страх, оставаясь там, на обочине, сменяясь упоением полёта.
ДИВА МАРИЯ, ДИВА ВИКТОРИЯ! АФРОДИТА….- стонала, кричала, как заклинание, в его коробке Перевёртыш, невозможная в той жизни, и которую самое дорогое существо презрительно называла «ОНО».
Но именно эта «оно» пела, что можно совершить настоящий, МУЖСКОЙ, поступок, став Женщиной. А было ли чем гордиться за всю жизнь?
Мать чаяла дожить до внуков, уже зная, что не успеет. Его ужас – быть последним отражением в измученном сознании и руке, прикоснувшейся к уплывающему МОТОР ЗАГЛОХ.
-«Афродита….»
от неё лицу. Это соучастие в уплывании, растворении ЖИЗНИ , как и стыд за те слёзы, заставляло выскакивать из коробки и съёживаться на обочине ("тода, ани беседер, адони").
И снова прятаться в ней. Брат или сестра, не родившись, всплывали под её
ночные стоны. Табу отрезало по низу живота, до эрекции, картины детской жизни.
Уже тогда, ТОГДА он умирал от этой встречи.
И он-таки выскочил, этот чёртов масаит, автобус, ЭГЕД – проклятый,прикипевший
к рукам Руль, баранка, давно и незаметно согнувшая по себе…
Невыжатое сцепление захлебнуло судорогой знакомого, неизбывного страха
всё ИХ тело, руль стеганул, как плётка, почему-то в спину, под левую лопатку, выворачивая дыхание. Заколдованный перекрёсток, зло пульсируя, пошёл вниз, под уплывающий сереющий капот, показывая чужое лицо в зеркале заднего вида.
Но Шкода - ЗЕЛЁНАЯ КОРОБКА бесстрашно пролетела его в своём асфальтовом
измерении и оглушающей тишине.
-«Дива Мария!...»
-«Не хочу питаться электричеством!»
-«Дива Виктория!..»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
