Я робила їх щасливими, а потім змушувала страждати, мучитись від їдкого болю в душі.
Я розбивала їхні серця, топтала їхні почуття… Отримувала задоволення від того, що мені поклонялись,що мене боготворили жертви мого кохання, мої раби…
Я не відчувала їхнього болю, сміялася з їхніх сліз. Адже в мене немає душі, немає серця. Я егоїстичне стерво, яке не вміє любити, співчувати…
Так я думала до того часу,поки не зустріла Його.
Це сталося в парку, я завжди любила там сидіти, особливо під дощем, літнім, теплим… Сиділа з жорстоким виразом обличчя, високомірним поглядом і легкою усмішкою. Усміхалася я не світу, а дощу, підставляючи обличчя свіжим краплинам.
Він підійшов і, нічого не сказавши, тихо сів, і підніс наді мною парасольку.
«Незрозуміла. Хто це? Чого він заховав від мене дощ? Це єдине, що я люблю у цьому холодному світі! Скоро він пошкодує про це…»- перші думки, які пронеслися в моїй голові.
Я глянула на нього, але Він навіть не дивився в мій бік…
Дощ закінчився…Він піднявся, сказав: «Дякую» - і пішов, не озираючись, по алеї. Я дивилася йому вслід і не розуміла за що… За що він подякував?
… Зрівнявшись з ним, різко розвернула цього до себе лицем і викликом поглянула на нього. Але нічого не могла сказати, невідоме тепло розлилося по моєму тілу і солодко запекло у грудях.
Душа?!
І не хотілося більше гратися людьми, топтати їх почуття, бити їхню душу, ламати силу волі, розбивати серця! Хотілося лише пригорнутися до цього незнайомого хлопця, який поділився зі мною душею…
Ніби прочитавши мої думки, він обійняв мене. І почався дощ, і забилось в грудях серце, повторюючи ніжну мелодію дощу…
У мене є серце?!...
І я відчула біль усіх тих, кого полонила, відчула їхню муку. І усміхнулась…Адже, якщо я здатна страждати, зможу і кохати…Зможу відчути ту пекельно-солодку згубу – кохання!...