Проклята війна гупає в скронях моєї родини і по сей день. Забирає чоловіків, робить сильними жінок, настільки сильними, щоб були спроможні нести день у день повоєнне лихоліття.
Уже і століття інше, і час, навіть не електронний - мобільно_комп'ютеризований, а на подвір'ї, куди не глянь, війна з усіх шпар язика показує - ось, нате вам, дирку від бублика, не підніметеся, бо я, коли зажену когось у воронку з-під снаряда та притисну міцненько до землі то й так триматиму доооовго-дооовго. Чи не до третьої світової? Бо кажуть, що клин клином вибивають... Не дай, Боже.
А винен у всьому дід... Чи то доля вже така, чи війна проклятуща розум відібрала? Забрали його на початку війни до Війська Польського. А там і полон німецький не забарився, відправили його у табір. А він чоловік видний був, статний, от і приглянувся одній жіночці, полячці.Та й йому, як же ж без жінки довго, ну ніяк не втерпиться, та й кому б стерпілося...
А те, що вдома жінка (моя бабуня) і діточок дрібненьких троє, уже й забулося. Ступив, правда, на своє, рідне подвір'я, після того, як совітська армія його визволила, подивився скоса, що і хата спалена, і колись багата господарка розбомблена, немає ні коней, ні молотарок, ні оліярні (усе, що війна не забрала, совіти підібрали). На Сибір не відправили і то вже хвала їм. Отак погостював дід у стаєнці напіврозваленій 3 дні, а далі зібрався і на потяг, у Польщу, бо на стації інша чекала-виглядала.Плакала-голосила бабуня, шарпали за поли діти, два синочки і крихітка-донечка. Та що дитячі сльози у порівнянні із ласками пишної жіночки-полячки, у котрої зваби не тільки по всьому тілу, а ще й і маєток великий без господаря у рідній Польщі кличе-позиває. Думав, наївний, що таким чином і своїм дітям поможе, відірве кусень та й кине на Україну.Не так то воно було. Під час першої сварки руку за звичкою підняв на полячку, а вона ж горда, не стерпить, це не бабуня моя, терпеливиця. Братикам рідним пожалілася, а ті не довго думали, вибили дур з голови, та так, що уже й навіки-вічні залишився у польській землиці молодим і безрозсудним...
Мабуть і слів таких немає, щоб описати, як важко приходилося бабуні після війни з трьома діточками. Сини без батька, що дикі щепки без садівника, росли, як хотіли. Добре, що хоч кубельця свої звили, то вже потім їхні жіночки ними опікувалися, на розум наставляли.
А бабуня так і залишилася жити у тій же стаєночці з донькою, найменшенькою, вишкребком, як казали балакучі сусідки, себто останньою у сім'ї та ще й хворобливою, непоказною. І так аж через 30 років спромоглися вони на хатинку. Що радості було, коли обладнали одну кімнатку і перейшли жити у ХАТУ. Не мукала поруч корова, не смерділи свині... От би ще зятя якогось, мріялося... Та ніхто не спішив брати заміж... Бо і чоловіків обмаль було, і кожен шукав краще місце, тепліше... То ж і вийшла заміж бабунина доня "за кого попало", вже краще б самотою залишитися. А, може, це й на добре вийшло; чоловік покинув "босоту", у пошуках кращого поїхав кудись, та вже й не вернувся, але залишив по собі згадку - ще одну неприкаяну жіночу душу, нікому непотрібну у цьому світі, де все вимірюється якістю, не душевною, а господарчою. Запитаєте, що ж тут доброго? Дуже бабуня любила свою онучку, ніколи матері не розказала про дитячі пустощі-витівки, мовчала, як партизанка. То й виросла онука у дівчинку_дівицю зі своєю думкою і своїми поглядами на життя, гордою і незалежною. Заміж вийшла - за кого хотіла, а вірніше, хто взяв безприданницю.Чоловік попався непутящий, лінивий, і у чарку заглядав, і бабуні, і доні її, і онучці, і онуччиній доні життя кулаками розписував, вчив жити, господарити... Недовго онука терпіла, усього якихось 12 літ, розлучилася з бузувіром. Не бачила, правда, цього уже бабуня, не дочекалася звільнення на цьому світі, то може там краще їй, уже і сини там, уже вони разом, може, і любов її зрадливая, у польській землі похоронена, знайшлася на тім світі і воз'єдналася сім'я_родинонька. Умирала ж бабуня з ім'ям чоловіченька свого на устах, ніколи не тримала зла на нього, ніколи лихим словом не обмовилася, тільки молилася і плакала...
Бо усе могло бути по-іншому. Дуже із господарної сім'ї був дідуньо мій, до війни - найбагатший парубок на селі: і до роботи затятий, і у шинок - перший. Та бабуня знала за що терпить - за карі очі, за стан мужній, за руки роботящі, за повагу в селі.
А що тепер залишилося - одні дівки у родині водяться, чоловіків непутящих обирають... Ох, нема третьої світової на них...

2012