Крізь твої зелені очі, я бачу чорну річку, ти кажеш, що то є загадка, а я кажу, що то є Стікс, так жорстоко, так невгамовно він тече через твої очі, я буду гребти і переправляти човен, і не помічу, що весла не слухаються мене і пора виходити на берег. Самому. Ти ж зеленими очима, такими як листя, ти ж звук, ти ж ненароджена струна. Я пензлями розітру на очах щось, щось схоже на прожилки крові, щоб ти ожила, щоб я не став камінням, щоб могти пройти крізь Стікс бродом. Так ніхто ще не йшов. Застигнемо посередині, і попливемо так далеко, що там вже лиш вітер, і гниле повітря, і свобода з новими кандалами. Новими каналами, та новими річками ми розіллємось по пустелі і наповнимо її повітрям Стіксу, там до нас нічого не було, а тепер буде сіре. Ржаво-зелене, як очі...

Щось кольору бірюзи на стінах, з голками покотиться і буде кричати нам вслід, а там вже не буде крику, буде лише ехо. Хриплим голосом з мегафона, з колонок газових тече Стікс. Підпали його, щоб згорів, щоб не було гнилі, щоб зарубцювались рани, щоб крехтіли під снігом тіла і лиця, щоб заморожена шкіра відчула хоча б чиєсь тепло...

Силою вітру і гнилі підняли пилюку і ковилу, горло застуджене, пройде..