Вже так давно хотілося плакати – і ніяк не вдавалося. Не йшли сльози. Що, помудрішала і заспокоїлася? Мабуть. Тільки чому сьогодні знову – їй хотілося плакати?

Він приніс шоколадний тортик (купив зі знижкою, бо тортику закінчувався термін придатності)
І навіть молодої картопельки приніс ( ну , так, це теж виявилося недорого)
І на курку була акція – на гарну курочку гриль, тож половиночку взяв і купив...

А їй хотілося
щоб він покинув метушитися вна кухні.
щоб його не розпирали гордощі від власного самозадоволення – он, який газда,
щоб ...
їй перехоплювало подих від власних бажань
ними до крові стерла душу,
ними кидала у нього, як останню гранату
їх так терпляче
терпко і боляче
виношувала, гамувала
а нині
не змогла уже сказати
хочу щоб ти мене обняв
просто – притулив до себе

вона знову не сміла висловитися
через те
стала задихатися
пішла в кімнату
сіла коло відчиненої кватирки
вдихала
дихала
і так хотіла платкати
- Тобі що, погано?
- Так!

"Чому їй вічно погано, коли я хочу зробити свято" – ця думка куснула його в плече, але він струсив її – відчепися. Був задоволений собою і життям. Все нині буде смачно – і так як він хоче.

"Чому мені вічно погано, особливо коли він намагається зробити свято" – ця думка вкусила її так боляче, що жінка аж похлинулася повітрям і закашлялась. Стало тісно-тісно в грудях, і сльози вже густо затарабанили – але там, усередині, і вона мовчки сиділа коло вікна і слухала дощ – один стрибав по підвіконню, а інший – у ній всередині, тарабанив по нутрощах, чи то по вухах, чи по нервах, чи то бавився серцем її та чимось іншим у її організмі. Яка, зрештою, різниця – просто вона плакала дивним внутрішнім потоком.

- А тортик будеш? – спитав, закінчивши доїдати курку.
"Ввічливий, уважний, питає, дбає" – бичувала себе докорами. Яке ж ти стервисько, ТИ Ж НЕ БУДЕШ ЇСТИ ТОРТ, БО ВЖЕ ПІЗНЯ ГОДИНА, АГА, ХА-ХА , ЦЕ ТИ ЙОМУ ХОЧЕШ ЗІПСУТИ СВЯТО...
- Ні, хіба попробую у тебе шматочок
- А торт класний, я такий от мокрий люблю.

Що ж тебе так мучить, жінко?
Він уже спить під муркотання телевізора.
Він спокійний, впевнений і знає, що хоче.
А ти стільки років метаєшся у тій самй глибочезній колії, робиш якісь відчайдушні спроби – вистрибнути, вирватися, побачити інше життя.
І ніяк не віриш, що ви обоє – колеса одного воза, і міцна основа над вами тримає обох у таких самих глибоких коліях.
І це – рятунок.
і це – твердий напрямок, дорога.
і це – приреченість і карма.

а всі вибрики твої – тільки руйнують воза.....
і не віриш, не віриш
і болиш, і слухаєш отой дощ усередині
і знову намагаєшся вистрибнути – колись, можливо, зміниться ґрунт, і вдасться...

а ще знаєш, що можеш від тих спроб покотитися відламаним колесом – непотрібним нікому....

і знову віриш-не віриш-і болиш-
і слухаєш отой дощ
усередині

бо просто стільки років – любиш свого чоловіка?