Коли я спатиму й гортатиму у сні
Прозорі, ще вологі акварелі,
Ти упадеш на моє тіло. — Сніг!
І вчиниш на мені вогню хурделю.
І сам затулиш диханням своїм…
І сколихнеш у ритмі наростання…
Кров загуде, як зірвані рої,
Слухняні у руках твого бажання.
Гарячий вітер лоно розітне,
Щоб я коню твоєму дала пити.
Кінь полетить крізь стоголосий степ,
В якому краю і не долетіти.
Мене засліплюватимуть палкі сонця,
Настріч летітимуть протуберанці і комети.
А ти торкатимешся простору кінця.
Не припиняючи міжзоряного лету.
Торкатимешся так, щоб досягти,
Але не захотіти перетнути,
Бо ця мета — не перейти мети,
Як над безоднею, понад метою — бути.
І потім, коли сон знов огорне,
Я в акварель зайду прозорим плесом.
Ти так відразу не тривож мене.
Дай барвами вберусь і знов воскресну.