У мене, як завше, під сто непрочитаних. Електронних. Пропонують роботу і відпочинок. Такі листи не читають душею. То ж читаю очима. Ні, вони не здаються нікчемними. То ж робота чиясь — діставати словами інших. Грішних.
У мене, як завше, десяток пропущених. Найбільше дзвонила мама. Вона ніяк не звикне до того, що мені вже не десять. А, то, певно, друг з недитинства. Просто з минулого. Просто хотів запитати, як справи і чи ще його не забула. Забула. Один невідомий номер. Насправді відомий. У мене, як завше, десяток пропущених. Я не ти. Я фільтрую виклики.
Звідкись взявся Sting із зовсім недоречним “You Remember Me”. А я не хочу тебе remember! Я просто хочу, щоб ти завжди be і ніколи was! Мені здалося, що я невчасно. І невчасна. Чи зайва. Чи,може, це одне й те ж. Я не знаю.

-Я ніколи не дам тобі того, що дав іншим.
-Я й не хочу. Я хочу більшого.
-Розумієш, ти надто пізно…
-З’явилась? Я звикла.
-Інше…
-Ну, добре… зникну.

Врешті, яка різниця, хто кому пише. Якщо людям добре, то байдуже вище чи нижче ти. Байдуже, скільки між вами годин, місяців чи років. Інша справа, що треба ховатись в квадратних метрах, бо… люди. Всюди. Їм так добре відразу, коли твої мрії… мертві.

-Не пиши мені більше. Досить.
-Не питала у тебе дозволу.
-Ті твої вірші… Знаєш, то смішно…
-В смс не поміститься проза…
-В мене часу на це немає.
-В тебе серця нема. Є тільки розум…

Я могла би сказати досить. Я, напевно, оговтатись зможу. Але хочу продовжень. Солодких і різних продовжень. Щоб з’являлося більше усмішок в нього. Щоб у мене з’являлися сльози.


26.06.2012р.