…Сьогодні Дмитро, як звикло - останнім часом, ішов на роботу пішки, з особливим хвилюванням наближаючись до того місця, де вперше зустрів Її, і де вчора дещо несподівано для нього закінчилось єдине їхнє побачення. Чи нині знову, як того першого дня, із замилуванням споглядатиме її досконалу поставу і невимушену ходу, що так зачарували його?
Ось цей перехід, де його серце тоді забилося у прискореному ритмі, і зараз він теж відчував щось подібне. Його погляд з надією сканував простір попереду, відшукуючи між перехожими уже знайому йому струнку постать, однак сподівання виявилися марними. Її не було. Чому?! Невже Вона, зважаючи на сказані вчора прощальні слова, вирішила не являтися йому перед очі і не давати приводу для розвитку подій? Чи, може, сьогодні не поспішає на роботу? Чи існує ще якась – третя – причина? Зрештою, яке це має значення? – Її немає, от і все!
Він ішов, не звертаючи уваги на красу осіннього ранкового міста, його не захоплювало чудернацьке кружляння в повітрі барвистих листочків, що легкою порошею спадали на бруківку. Ішов, підсвідомо дотримуючись вибраного маршруту, і згадував події останніх днів. Наче в кіно, прокручував у пам'яті кожну хвилину, починаючи з того першого ранку, який приніс йому млосний неспокій душі…

…Внутрішній біологічний будильник "задзвонив", як завжди, близько сьомої. За вікном останній десяток хвилин свого тринадцятигодинного жовтневого марафону долала втомлена володарка сну, відчуваючи свіже дихання у спину юного ранку, за яким, поступово скорочуючи віддаль, наближався новий – звичайний робочий – день тижня. Хоча, ні – не звичайний, а чотирнадцятий у цьому місяці. А значить, сьогодні свято Покрови. "Свято – це добре, але на роботу, хоч-не-хоч, потрібно збиратися", - врешті-решт звільняючись від м'яких обіймів сну, відзначив про себе Дмитро. Відкинув коца і відчув свіжу прохолоду ще не опалюваної кімнати. Розсунув штори, глянув на термометр за вікном: він показував 8° тепла. "Як для сьомої ранку – непогано, вдень має бути не менше 15°", - потішив себе і, відчинивши балконні двері, взявся до щоденної півгодинної руханки. Із задоволенням виконував складений самостійно стандартний набір вправ, поступово розігріваючи себе. Завершив тренування, як завше, підтяганням на перекладині, обладнаній в коридорі. Любив відчуття налитого силою тіла, особливо – широких м'язів спини та біцепсів рук. Воно неодмінно додавало настрою й упевненості в собі на цілий день.
Душ забезпечував гармонію у самопочутті. Останню крапку в ранковому моціоні ставило гоління.
Невибагливий сніданок, переважно – яєчня та горнятко чаю, декілька хвилин на одягання, і – можна вирушати. Уже зо три тижні він добирався до роботи пішки, хоча дорога займала близько 45 хвилин швидкої ходи. Це його не лякало: любив піші мандри. А надто тепер, коли завдяки "мудрому" керівництву місцевої влади вулиці міста перетворились у суцільні "корки", добирання до центру транспортом вивітрювало весь мажорний настрій, набутий під час ранкових фізичних вправ. Тому вирішив – по можливості, обходитися без послуг громадського, та й власного, транспорту.
Маршрут вибирав такий, що якнайбільше (наскільки це було можливо) сприяв спілкуванню з природою: найменш загазовані, обсаджені деревами вулиці, вузькі провулки і обов’язково – сквери і парк.
А осінньої пори місто, незважаючи на згадані незручності, мало неймовірно захопливий вигляд.
Після тижневих дощів і перших осінніх холодів, які припадають на цей період, охрещений народом "жидівськими кучками", до Львова завітало справжнє "бабине літо". Воно відчувалося у всьому: і в чистій просині бездонного неба, і в пестливому сонячному промінні, і у срібнотканих узорах павутинок, що вільно мандрували в повітрі та замаювали кущі, дерева, траву – ще зелену – своїм вишуканим мереживом, і, найперше, - в різнобарв'ї листяної крони дерев та опалого листя.
Він завжди любив цю жовтневу палітру барв, а запах листяного покрову, особливо в лісі чи в парку, чомусь нагадував йому далеке дитинство.
Цей ранок видався чудовим і обіцяв погідний осінній день. М'яка паволока сизого туману поволі розчинялася під першими променями сонця, що виповзало з-за контурів будівель, і осідала на опалому листі, від чого воно виразніше демонструвало свою барвисту красу. Двірники безжально нищили ці листяні аплікації на вулиці та хідниках, змітаючи листя в купи і пакуючи в поліетиленові мішки. Зрозуміло, що це - їхня робота, і, зрештою, вулиці потрібно очищати від пошерхлого листя. Однак, Дмитрові чомусь була не до душі така непошанівка мистецької творчості осені.
Він ішов знайомою йому до кожної вибоїни вулицею і купався у красі падолисту. Споглядання цих повітряних листяних викрутасів - кульбітів, плавних вальсових па чи нестримного падіння - навіювало ліричний настрій. І від цього, якось ненароком, десь у глибині душі народжувалось певне ключове слово, фраза, віршовий рядок, які поступово обростали іншими, вже римованими, словами, фразами чи рядками, наповнювалися змістом та закарбовувалися в пам'яті готовими поетичними строфами. Віднедавна такі піші ранкові мандри призвели до з'яви на світ (поки що – лише в комп’ютерному наборі) невеличкої збірки осінніх поезій.
Сьогодні теж Дмитрові споглядання серпанкового ранкового міста вже варилися в казані творчого процесу, однак, наразі, магічна ключова фраза не з'являлася. Він особливо цим не переймався, просто йшов і насолоджувався приємним жовтневим ранком. Обіруч вулиці –хідниками - рухались, переважно поспішаючи, люди. Між зустрічними траплялися знайомі за декілька тижнів незмінного маршруту обличчя. Бруківкою, що давно потребувала ремонту, одна за одною шкутильгали машини, перевалюючись з боку на бік, як ті кривенькі качечки. Трамвайна колія відпочивала від трамваїв, бо рух у цьому напрямку перекрили через ремонт суміжної вулиці, на якій уже завершували прокладання нової колії.
Дмитро, перечекавши, коли припиниться потік автівок, перейшов на інший бік вулиці, як того вимагав маршрут, і вже знову хотів заглибитись у свої думки, аж раптово відчув прискорене серцебиття, наче наткнувся на щось разюче, захопливе. А й справді, попереду, метрів за десять від нього, йшла, - ні, творила поезію ходи! – невідомо як зберігаючи бездоганну поставу на жалюгідному, розбитому вибоїнами хіднику, молода жінка. Її майстерно різьблені природою, генами і, напевне, відповідними фізичними вправами стрункі і довгі ноги в мештах на високих тоненьких підборах виписували такі рухи, що їм могли б позаздрити найкращі манекенниці на подіумі (хоча Дмитрові ніколи не подобалась їхня штучно вимуштрувана хода).
"Вона ішла переді мною…" – ось ця банальна фраза, що миттєво стала ключовою, і яка – він не мав жодного сумніву – не дасть йому спокою, аж доки не буде втілена в сонет на честь володарки цих ніг.
Так як швидкий темп Дмитра явно перевищував швидкість ходи жінки, він свідомо сповільнив рух, щоб якнайдовше налюбуватися цим привабливим видовищем. Жодних хтивих почувань в нього не виникало, він споглядав жінку, вірніше – її поставу – як витончений витвір матінки природи, на який хочеться дивитися невідривно.
- Оце так подарунок з нагоди свята - несподіваний, але приємний, - відзначив про себе Дмитро. Він спробував уявити собі обличчя цієї жінки. Безперечно, вона – красуня, принаймні, нею мала б бути власниця такого розкішного, до пліч, шатенового волосся, яке м’яко коливалося під час ходи, виблискуючи бронзою в пасмах сонячних променів, що час від часу перетинали їй дорогу, пробиваючись крізь просвітки між будинками. Скоріш за все – кароока, з у міру повними, злегка підмальованими в некрикливі тони, вустами. Тонкий прямий ніс повинен був би доповнювати досконалі риси її смаглявого обличчя…
Дмитро, дійшовши до перехрестя вулиць, знехотя вивільнився з полону своєї уяви, ще раз із захопленням глянув услід жінці, що, демонструючи мистецтво ходи, простувала далі, і з жалем завернув праворуч: так вимагав маршрут. Однак творчий казан його вже кипів, і в думках набирали обрисів завершеності строфи новонароджуваного сонета.
Діставшись до місця праці, не роздягаючись, увімкнув комп’ютер і швиденько відтворив з пам'яті чотирнадцять віршових рядочків. Перечитав: "Начебто, непогано…" Надрукував і поклав аркушик у кишеню плаща. Тоді роздягнувся і взявся до основної роботи.
Протягом дня декілька разів повертався до написаного сонета, перечитував, вносив незначні правки і врешті-решт залишився задоволений.
Наприкінці дня, видрукувавши остаточний варіант для домашнього архіву, поклав його в кишеню взамін початкового…
Наступних два дні Дмитрові довелося відмовитись від ранкового шпацирування: мав відвідати у справах декілька установ у різних районах Львова. Довелося скористатися власним авто. За кермом, повільно просуваючись у безперервному потоці машин, з ностальгією згадував свої піші мандрівки, коли не дратують "корки", безпардонні маневри всіляких "крутеликів", відсутність "даішників" на нерегульованих перехрестях і – навпаки – їхня присутність у зовсім непотрібному місці. Тому ці два дні Дмитрові було не до чарівної осінньої природи, красивих жінок і поезії. Він якось забув про свою позавчорашню ранкову приємну несподіванку. Тож коли третього дня знову вирушив звиклим пішим маршрутом, насолоджувався самим фактом такого вранішнього моціону. І аж перейшовши на інший бік вулиці у тому ж місці, як тоді – першого разу, і усвідомивши, що бачить не сон, а насправді – володарку розкішних ніг і граційної постави, його серце знову прискорено забилося. Він не знав, що діяти далі, як повестися у цій ситуації, не мав жодного осмисленого плану, але був твердо упевнений, що мусить переконатися у правоті своєї уяви. Ще декілька десятків метрів він простував за жінкою, милуючись її ходою. Потім знайшов у кишені аркуша з сонетом, нашвидкуруч написав на ньому номер свого мобільного телефону, ім'я і рішуче став наздоганяти це чарівне сотворіння. Порівнявшись, несміливо повернув голову до жінки, і цієї ж миті залюбувався вродливим обличчям. Його уява три дні тому спрацювала "на відмінно", хіба лише вуста її насправді виявилися повнішими: форма, контури і вираз їх звідкись були знайомі йому. У відповідь на його погляд вона усміхнулася, ніби заохочуючи до спілкування. Очі її світилися приязню, і це додало Дмитрові сміливості до подальших дій.
- Вибачте, будь-ласка! Не сприймайте мене за нахабу, донжуана, залицяльника, звабника, гульвісу чи ще когось з цієї когорти. Насправді, я вражений вашою вродою і поставою, чи, радше – в іншій послідовності: поставою і вродою, бо вашою божественною ходою мимоволі милуюся вдруге, а чарівне обличчя побачив щойно. І, як поетична натура, не міг не зауважити такого привабливого видовища: довершеної краси жінка на тлі серпанкового осіннього ранку. Тому хочу лише подарувати вам свій сонет, без претензії на взаємну увагу з вашої сторони. Якщо ж у вас виникне бажання висловити своє враження від моїх поетичних строф, я буду тільки радий. Номер телефону – на аркуші з сонетом. Ще раз вибачте. Бажаю вам захопливих поглядів чоловіків повсякчас. Хай щастить!
Дмитро простяг їй складений аркуш паперу, усміхнувся на прощання, відчувши у її погляді-відповіді здивування упереміж з неприхованим задоволенням від почутого. Нічого не сказала у відповідь, але аркуш взяла, поклавши його до своєї сумочки.
Він не намагався зав'язати подальшу розмову (цьому не сприяв ні час, ані обставини), прискорив ходу і, віддаляючись, лише відчував на собі її погляд (так йому здавалося) та чув ритмічний стукіт підборів-шпильок об кострубатий тротуар.
- Згадав! Згадав, де я бачив ці повні, виразні, з ледь опущеними додолу кутиками, вуста, з яких променів якийсь загадковий усміх. Так, це, безперечно, вуста Врубелівської Мадонни, вираз яких глибоко хвилював його щоразу, коли він споглядав полотно цього великого майстра пензля…
Поточні справи протягом дня змусили Дмитра забути про свою пригоду. Він затримався на роботі до смерку і аж коли збирався додому, почув з мобільного мелодійний дзвінок надходження повідомлення.
- Чергова пропозиція від оператора зв’язку про пільгові тарифи або ще про щось, - подумав з роздратуванням, бо вони йому добряче набридли.
Глянув на повідомлення, скоріше для того, щоб погасити конвертик на екрані телефону.
"Мені ще ніхто ніколи не присвячував віршів. Дякую. Дуже зворушливо. Якщо матимете бажання – якось можемо випити каву. Ольга", - Дмитро на мить оторопів, не сподіваючись на таку ЇЇ реакцію. Потім аж підскочив від радості. – Їй сподобалося! Вона оцінила! Приємно, хай йому грець! Якщо матиму бажання?.. Та я вже його маю!"
Найперше, він зберіг номер телефону, з якого було надіслано повідомлення, у телефонній книзі свого "мобільника" під іменем "Мадонна". Потім, якусь мить завагавшись, набрав виклик. Хвилювався. Коли почув у трубці: "Я слухаю…", - відзначив про себе приємний сопрановий тембр голосу співрозмовниці, бо під час їхньої зустрічі вона не зронила жодного слова.
- Добрий вечір, Олю… Це Дмитро… Хочу вам подякувати за приємні для мене слова. Радий, що вам сподобався сонет, можливо не досконалий як поетичний твір, але щирий. Та й, зрештою, я – не професійний поет. Пишу так – для власного задоволення.
- Добрий вечір! Не прибідняйтесь, Дмитре. Ви добре знаєте, на що здатні. Тому моя реакція природна: сонет направду сподобався.
- То як щодо кави? Може, не будемо відкладати надовго?
- Згода, але ж не сьогодні – вже добігає восьма вечора. Може, завтра? Я вільна після 15.30. Працюю в районі політехніки.
- Тоді о 16.00 і зустрічаємось. При вході до головного корпусу. Добре?
- Домовились. До зустрічі.
- До зустрічі, Олю!
Дмитро аж сяяв від щастя: така красуня погодилася на побачення. Навіть, якщо ця зустріч буде єдиною (а він сподівався, що буде не так), все одно приємно.
Додому повертався пішки. Хотілося по-хлопчачому підстрибувати і вигукувати з радості – "YES!" Але стримав себе, бо ж далеко не хлопчик.
…Наступного дня Дмитро встав на півгодини раніше. Вирішив добиратися до роботи машиною, щоб потім мати її під руками: хотів зробити приємну несподіванку своїй новій знайомій. Як звикло, дотримався ранкового розпорядку: руханка, душ, гоління, сніданок – але, щоб уникнути "корків" в дорозі, значно раніше вийшов з дому. За десять хвилин був уже в гаражі.
Цього разу до роботи дістався майже без затримок, навіть машину припаркував без труднощів, бо пізніше це зробити стало б непросто.
Не міг дочекатися умовленої години. Намагався з головою поринути у справи, щоб час пролетів швидше.
Коли ж нарешті стрілка годинника доповзла до 15.30, попередив керівництво, що має відлучитися у важливій справі, і кулею вилетів з роботи, бо ще хотів купити букет айстр на Галицькому базарі.
До політехніки під’їхав завчасно. Ольги ще не було. Оглянув себе, машинально поправив краватку. Непокоївся, немов юнак на першому у своєму житті побаченні. Невдовзі побачив Її: йшла зі сторони придвірцевої площі. Вперше спостерігав за нею в анфас. Видовище справді захопливе. О, ця філігранна, легка хода! Цей витончений стан, пряма, горда постава! Густе, розпушене від ходи волосся спадало на плечі м'якими кучериками. Коли наблизилася, осяйна усмішка відкрила вервечку блискучих перлинок рівненьких зубів.
- Добрий день! Трішки запізнилася. Не гнівайтеся, - милозвучний голосочок приємно залоскотав вуха.
- Добридень! Ну що ви, Олю? Як для такої чарівної жінки, ви прийшли навіть зарано, - усміхнувся їй у відповідь і простягнув букет.
- О, які прекрасні айстри! Це – ознака залицяння? – грайливо обдала його теплотою своїх карих очей.
- Хотів би, щоб це було так, - дещо знітившись від її прямого запитання, відповів Дмитро. – Насмілюся запропонувати вам свій варіант проведення вечора. Скажіть, будь-ласка, ви любите осінній ліс?
- Дуже, але який він має стосунок до кави?
- Я на машині. Пропоную на годинку, доки ще не стемніло, завітати до лісу, поблизу Львова, помилуватися його красою, а потім випити каву в міській кав'ярні. Не сприймайте мою пропозицію за підступний намір закінченого ловеласа скористатися довірою беззахисної жінки.
- Як для першої зустрічі – пропозиція оригінальна, але я ризикну. Не уявляю автора такого ліричного сонета в ролі банального звабника.
На щастя, їм вдалося швидко вибратися з міста, і незабаром їх прийняв у свої обійми ліс – світлий, дубово-буковий. Брунатно-жовтий килим опалого листя м’яко прогинався під ногами, шарудів і обдавав їх своїм неповторним запахом.
- Виходить, що я вдало підібрала взуття для нинішнього рандеву. - Вона була в модельних лакових чобітках на високому підборі, але не на шпильках, а на танкетці. – Так що врахуйте: я можу передбачати майбутній перебіг подій.
- Зайвий раз захоплююсь вами. Окрім своєї чарівної зовнішності, ви ще й провидиця. Вже й не знаю, як себе далі поводити?
- Так, як належить ліричній натурі. Прочитайте щось з вашої осінньої поезії.
Дмитро читав їй свої, останнім часом написані, вірші про чаклунку осінь, про осінній ліс, і ця поезія, переплетена спогляданням живої природи, сприймалася нею з видимим внутрішнім спокоєм, зачаруванням, замилуванням.
- Олю, послухайте, як шепотить листя, опадаючи додолу. – Вони підняли голови вгору і якусь мить спостерігали за порошею сухолисту, наслухаючи його тихий шепіт.
Дмитро закохано поглядав на Ольгу, і відчуття того, що він наодинці з такою незбагненною жінкою та ще й на лоні природи, збуджували його. Хотілося рвійно схопити її в обійми, впитися в її припухлі звабливі вуста і цілувати, цілувати їх до нестями. І пестити це принадне, сховане під одягом, тіло, вдихати пахощі розкішного волосся, пірнати у кару безодню її очей…
- А й справді. Я ніколи не дослухалася до музики падолисту. Як гарно… - повернула його до реальності.
Він, розхвильований бурхливою уявою, ледве стримував свої почуття, вже навіть зробив крок, щоб впритул наблизитись до Ольги, але останньої миті якась внутрішня сила зупинила його. Не наважувався на активніші дії, боячись зіпсувати її враження від їхньої першої зустрічі. Не був упевнений, що чинить добре, можливо вона і сама сподівалась на подальший розвиток стосунків. Та все ж вирішив: "Не час…"
В лісі швидко сутеніло. Потрібно було повертатися до міста.
Львів зустрів їх уже вечірніми сутінками. Припаркувавши машину біля готелю "Дністер", зайшли в найближчу кав’ярню. Зала виявилася майже порожньою. Сіли за столик біля вікна.
Замовили каву і до кави. Розмовляли. Дмитро із захопленням спостерігав за Ольгою, її манерою поведінки, намагався відгадати, хто ж вона за фахом – ця красуня. На вигляд їй - років 30. Обличчя –бездоганно доглянуте, миле і відкрите. Поцікавився, маючи на увазі її досконалу поставу, чи робота в неї пов’язана зі спортом, модельним бізнесом, або з чимось подібним. Виявилося, що ні. Ольга – викладач коледжу, економіст-міжнародник. Роботу свою дуже любить і не збирається змінювати свій фах. Кохається в літературі, зокрема в поезії. Зізналася, що й сама інколи береться за перо.
Про її сімейний стан не запитував, якщо захоче – розповість сама. Та й це для нього не мало значення. Важило те, що вона поруч, і, здається, симпатизує йому.
Близько десятої вони вийшли з кав'ярні. Стояв теплий, як на осінню пору, затишний вечір. Небо мерехтіло зорями. У вуличному світлі виблискувало своїм різнобарв'ям опале за день листя, утворюючи чудернацький природний колаж. "Завтра двірники нещадно зметуть цю красу своїми мітлами", - з жалем подумав Дмитро, пригадуючи наполегливість цих стражів чистоти під час своїх ранкових мандрівок.
- Якщо ви проведете мене, не заперечуватиму, - вона злегенька торкнулась його руки. – Мені вже час. Мама переживатиме.
Вони сіли в машину. Через декілька хвилин були біля її будинку.
- Дякую вам за прекрасний вечір і за поезію. Не проводжайте.
Дмитро, тремтячи від хвилювання, якось несміливо хотів обняти її за плечі і поцілувати. Вона дуже делікатно відхилилася. Секунду завагалася і вимовила:
- Вибачте, Дмитре… Півроку тому я перенесла важку душевну травму… Вона нагадує про себе і досі… Я ще не готова… Можливо, колись… Згодом… Ви гарний… До побачення…
Вона сама на мить прихилилася до нього, поцілувала в щоку. Його огорнув хмільний запах її волосся. Воно пахло осіннім листям…



22-31 жовтня 2008 м. Львів