Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.26
23:08
Ніщо не намарне.
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
2026.10.26
22:33
Був день: я зрозумів, що він нічий
Неначе щось відібрано в епохи,
Так нам дано: позичили тепло,
А бог вогню — веселий Агні
Загаявся чи забарився трохи.
Крізь мене йдуть століття і роки,
Повзе базікало-тисячоліття,
І хворий день намарно промайне,
Неначе щось відібрано в епохи,
Так нам дано: позичили тепло,
А бог вогню — веселий Агні
Загаявся чи забарився трохи.
Крізь мене йдуть століття і роки,
Повзе базікало-тисячоліття,
І хворий день намарно промайне,
2026.10.26
19:16
Як плинуть сльози, хустинкою їх витирають,
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
2026.10.26
19:13
що ви читаєте
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
2026.10.26
18:21
Коли поїду я із цих країв,
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
2026.10.26
16:51
Перетвори мій вірш на попіл чорний,
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
2026.10.26
13:45
Лягаючи о третій ночі,
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
2026.10.26
12:19
Хвилі справа, хвилі зліва,
Як цукерки льодяні.
Нам казали: правда — сила
У коханні навесні.
І запал витав у гривах
Між смарагдових тіней.
Як тут жити нещасливо,
Як цукерки льодяні.
Нам казали: правда — сила
У коханні навесні.
І запал витав у гривах
Між смарагдових тіней.
Як тут жити нещасливо,
2026.10.26
08:57
Коли народ очолюють балбеси,
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
2026.10.26
06:35
Мете по вулиці безлюдній
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
2026.10.25
23:51
У російському місті Коврові
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
2026.10.25
23:05
Хапає знов мене дорога, наче здобич.
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
2026.10.25
21:34
Плач, бейбі, плач
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша
Король у Меріґолді куховарить
До сніданку королеві
А королева в залі
Грає на фортепіано для дітей
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша
Король у Меріґолді куховарить
До сніданку королеві
А королева в залі
Грає на фортепіано для дітей
2026.10.25
18:20
Сьогодні пропоную подумати над тим, хто може вас замінити.
Ворожі обстріли почастішали, і може трапитися непередбачуване.
Щоб не переривати робочі процеси, колеги мають підхопити один одного.
Мають зробити вашу відсутність непомітною..
Я сам намагаю
Ворожі обстріли почастішали, і може трапитися непередбачуване.
Щоб не переривати робочі процеси, колеги мають підхопити один одного.
Мають зробити вашу відсутність непомітною..
Я сам намагаю
2026.10.25
17:20
На краю акварельного синього тла,
де вечір згасав у сльозі кольоровій,
стояла душа, як загусток тепла –
у шепоті згадок, у згаслій розмові.
І прийшов Синій Птах із нічних берегів,
з очима, як вітер, без назви, без межі,
в оперенні яснім – танок та
де вечір згасав у сльозі кольоровій,
стояла душа, як загусток тепла –
у шепоті згадок, у згаслій розмові.
І прийшов Синій Птах із нічних берегів,
з очима, як вітер, без назви, без межі,
в оперенні яснім – танок та
2026.10.25
15:28
Віконниці минулого забиті.
За ними - щастя, перед ними - біль.
Розірвані такі важливі ниті,
І виписаний чорний апостиль.
Мій сон дає мені уявний захист...
Проте, і в ньому я завжди один.
На вікнах скотч наклеєний хрест-навхрест,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...За ними - щастя, перед ними - біль.
Розірвані такі важливі ниті,
І виписаний чорний апостиль.
Мій сон дає мені уявний захист...
Проте, і в ньому я завжди один.
На вікнах скотч наклеєний хрест-навхрест,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
2026.10.08
2026.10.08
2026.09.08
2026.08.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Посвячується Піранезі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Посвячується Піранезі
Чи то – місячний кратер, чи то – колізей; чи – то
десь у горах. І добродій в пальто
бесідує з чоловіком при палиці, бо ж у горах.
Неподалік собачка розкопирсав непотріб.
Не важить, про що вони гомонять. Видать,
беруть високо; про таку річ, як благодать
і стремління до істини. Освідчуватись в нестримнім
стремлінні цілком природно у бесіді з пілігримом.
Скелі – коли не рештки колись колон –
втопають у дикій рослинности. Загалом
голова пілігрима засвідчує у належній
мірі смирення – що світові, що тутешній
фауні, зокрема. "Так", говорить його
поза, "дарма, що колеться". В світі доста чого
страшного й окрім. Колючість – одна з питомих
рис, властивих поверхні. Візьмімо чотирногих:
їх вона не турбує; і нас не повинна, бо
ніг у нас менш удвічі. На місяці десь, або
деінде можливе инше. А тут, куди щонайдовші
тіні кида минуще, колючість дає підошві,
а босій – то і подавно – менше зважати на
прикрощі. В принципі, щем садна
з нас кепкує "тут" і "тепер", плекаючи сталу чулість
дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись".
Все-таки, це у горах. Чи серед уламків стін
колишнього городища. І руки напоготів
добродія у пальтині схрещені і недвижні.
"Так", каже його поза, "в принципі, дах у хижі
нагадує силуетом обриси схилів гір.
Чим, без хваління хижам і докорів на позір
задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з
засадами геометрії. Хай із ухилом в конус
остання й перемудрила. І здалеку та ж гора
схожа на дім селянина, хижину бідаря
зблизька. Не конче ж пінитись винам,
щоб свідчити схожість мінливого із постійним,
теперішнього з минулим. Не кажучи – мимохідь.
А щойно ви – пілігрим, ви певні заздалегідь
в планиді, що рає спині залишатись слугою
того, кого лишила, ніж гравію під ногою
і марива попере́ду. Мариво, те завжди
зголошується майбутнім і говорить "іди
сюди". А досить людині вчастити кроку –
убуває й рідіє, скидаючи поволоку
з минулого: ті ж крутосхили, ті ж остюки.
Тому я тут у взутті". "Ви тут йому завдяки, –
не погоджується з ним пілігрим. – Дивуюсь
чутому, намагаючись. Радий не обманутись
у цяті, у плямі в мариві, рядженій в давнину".
"Ах, ми лишень два минулих. Їх вистачить на одну
теперішність. І це, зауважу, в ліпшім
разі. У звичнім обом нам – гіршім,
не бувати й цьому. В найгіршім, для олівця
або голки художника ми – що порожні місця.
Ба, чаруючись грою серпанків, даллю,
око маляра вправі понехтувати деталлю
– тобто моїм і вашим в ній існуванням. Ми –
те, об чім не шкодують, як за пиріг куми.
Ні нині, ні у майбутнім. Ані у їх гібриді.
Тому бо пейзаж – минуле в чистому виді,
що спекалося співвласників. Коли його колір – чин
речей, що спростовує далечінь
за звичне тій деспотичне порядкування тілом
по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим,
брунатним, темно-смарагдовим. І чулий на кольори
маляр ним очарований, і в захваті від гори,
чи, скажімо, розвалини. Тож віддамо Джованні
належне, адже Джованні примітив у нім принаймні
нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим".
"То ви, значить, із минулого?" – хвилюється пілігрим.
Та співбесідник замовк, чомусь відволікшись задля
собачки, яка дещицю все-таки розкопала
підвечеряти зі сміття собі, і ось-ось
звискне, щаслива, що завдалось.
"Та ні, – роняє він зрештою. – Гуляєм тут, коли трапить".
І тут пейзаж заливає ревносний сучий гавкіт.
<1993-1995>
десь у горах. І добродій в пальто
бесідує з чоловіком при палиці, бо ж у горах.
Неподалік собачка розкопирсав непотріб.
Не важить, про що вони гомонять. Видать,
беруть високо; про таку річ, як благодать
і стремління до істини. Освідчуватись в нестримнім
стремлінні цілком природно у бесіді з пілігримом.
Скелі – коли не рештки колись колон –
втопають у дикій рослинности. Загалом
голова пілігрима засвідчує у належній
мірі смирення – що світові, що тутешній
фауні, зокрема. "Так", говорить його
поза, "дарма, що колеться". В світі доста чого
страшного й окрім. Колючість – одна з питомих
рис, властивих поверхні. Візьмімо чотирногих:
їх вона не турбує; і нас не повинна, бо
ніг у нас менш удвічі. На місяці десь, або
деінде можливе инше. А тут, куди щонайдовші
тіні кида минуще, колючість дає підошві,
а босій – то і подавно – менше зважати на
прикрощі. В принципі, щем садна
з нас кепкує "тут" і "тепер", плекаючи сталу чулість
дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись".
Все-таки, це у горах. Чи серед уламків стін
колишнього городища. І руки напоготів
добродія у пальтині схрещені і недвижні.
"Так", каже його поза, "в принципі, дах у хижі
нагадує силуетом обриси схилів гір.
Чим, без хваління хижам і докорів на позір
задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з
засадами геометрії. Хай із ухилом в конус
остання й перемудрила. І здалеку та ж гора
схожа на дім селянина, хижину бідаря
зблизька. Не конче ж пінитись винам,
щоб свідчити схожість мінливого із постійним,
теперішнього з минулим. Не кажучи – мимохідь.
А щойно ви – пілігрим, ви певні заздалегідь
в планиді, що рає спині залишатись слугою
того, кого лишила, ніж гравію під ногою
і марива попере́ду. Мариво, те завжди
зголошується майбутнім і говорить "іди
сюди". А досить людині вчастити кроку –
убуває й рідіє, скидаючи поволоку
з минулого: ті ж крутосхили, ті ж остюки.
Тому я тут у взутті". "Ви тут йому завдяки, –
не погоджується з ним пілігрим. – Дивуюсь
чутому, намагаючись. Радий не обманутись
у цяті, у плямі в мариві, рядженій в давнину".
"Ах, ми лишень два минулих. Їх вистачить на одну
теперішність. І це, зауважу, в ліпшім
разі. У звичнім обом нам – гіршім,
не бувати й цьому. В найгіршім, для олівця
або голки художника ми – що порожні місця.
Ба, чаруючись грою серпанків, даллю,
око маляра вправі понехтувати деталлю
– тобто моїм і вашим в ній існуванням. Ми –
те, об чім не шкодують, як за пиріг куми.
Ні нині, ні у майбутнім. Ані у їх гібриді.
Тому бо пейзаж – минуле в чистому виді,
що спекалося співвласників. Коли його колір – чин
речей, що спростовує далечінь
за звичне тій деспотичне порядкування тілом
по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим,
брунатним, темно-смарагдовим. І чулий на кольори
маляр ним очарований, і в захваті від гори,
чи, скажімо, розвалини. Тож віддамо Джованні
належне, адже Джованні примітив у нім принаймні
нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим".
"То ви, значить, із минулого?" – хвилюється пілігрим.
Та співбесідник замовк, чомусь відволікшись задля
собачки, яка дещицю все-таки розкопала
підвечеряти зі сміття собі, і ось-ось
звискне, щаслива, що завдалось.
"Та ні, – роняє він зрештою. – Гуляєм тут, коли трапить".
І тут пейзаж заливає ревносний сучий гавкіт.
<1993-1995>
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
