Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.26
17:26
хотів би обійняти друзів
яких все менше рік у рік
щось відкладав усе не встиг
сказати
наче би не мусив
повіщо врочити
загин загуба згин
усякий в космосі своїм
яких все менше рік у рік
щось відкладав усе не встиг
сказати
наче би не мусив
повіщо врочити
загин загуба згин
усякий в космосі своїм
2026.04.26
17:11
Коли на нас напали москалі,
То багатьом то дивним видавалось.
Вони ж своїми, начебто здавались,
Мов рідні діти одної землі.
Звідкіль у них жорстокість та взялась?
Тож на монголів, іго їх звертали,
Мовляв, від них їх предки нахапали.
Вони ж слов‘яни
То багатьом то дивним видавалось.
Вони ж своїми, начебто здавались,
Мов рідні діти одної землі.
Звідкіль у них жорстокість та взялась?
Тож на монголів, іго їх звертали,
Мовляв, від них їх предки нахапали.
Вони ж слов‘яни
2026.04.26
17:08
ти знову бігаєш по колу
і бачиш спалах у вікні
який збігає по стіні
в кімнату тиху , захололу
де вже шукає валідолу
рука для серця у борні,
щоб стати враз котигорошком -
і бачиш спалах у вікні
який збігає по стіні
в кімнату тиху , захололу
де вже шукає валідолу
рука для серця у борні,
щоб стати враз котигорошком -
2026.04.26
13:52
Коли впаду осіннім листям
У суєту, у сонми снів,
Коли нудьга моторним лисом
Увірветься у магму днів,
Коли проб'є жорстоким списом
Прозріння серце у вогні,
Тоді прийди у ці простори
У суєту, у сонми снів,
Коли нудьга моторним лисом
Увірветься у магму днів,
Коли проб'є жорстоким списом
Прозріння серце у вогні,
Тоді прийди у ці простори
2026.04.26
11:19
Ще тримається
ця дивна звичка
думати про втрачене,
обминаючи себе.
А воно чекає на всіх
зі знахідками
у печерах наших помилок,
ні – не зі скелетами
ця дивна звичка
думати про втрачене,
обминаючи себе.
А воно чекає на всіх
зі знахідками
у печерах наших помилок,
ні – не зі скелетами
2026.04.26
10:31
Весляр потребує репостів,
Крізь поклик землі забобонів,
Пройдисвіти точного зросту
Йому тут плетуть котильйони.
На юті рожевім – наяди,
Легкі зрозумілі, як полька,
Йому віднайдуть тут розраду
Крізь поклик землі забобонів,
Пройдисвіти точного зросту
Йому тут плетуть котильйони.
На юті рожевім – наяди,
Легкі зрозумілі, як полька,
Йому віднайдуть тут розраду
2026.04.26
09:45
Не стримать років цибатих,
хоч долю скартай саму...
Я знову у цих пенатах,
як декілька літ тому.
Ні смутку, ні сліз, ні горя
і нібито входжу в раж...
Грайливо іду вздовж моря,
хоч долю скартай саму...
Я знову у цих пенатах,
як декілька літ тому.
Ні смутку, ні сліз, ні горя
і нібито входжу в раж...
Грайливо іду вздовж моря,
2026.04.26
09:01
В уяві літає жар-птиця.
пір'їни - руді, голубі.
Не спиться, не спиться, не спиться…
Хоч виколи очі собі.
Повітря просякло жасмином,
парфуми люпин розілляв.
З видіння плету павутину
пір'їни - руді, голубі.
Не спиться, не спиться, не спиться…
Хоч виколи очі собі.
Повітря просякло жасмином,
парфуми люпин розілляв.
З видіння плету павутину
2026.04.26
08:34
А місто дитинства шумить соковитим березовим листям,
Де ранішнє сонце пускає крізь нього червоні коралі.
Та ледве трамвая дзвіночок у небо напружено звівся
У кронах круки починають кричати, хоч щойно мовчали.
А в місті дитинства усміхнена мама н
Де ранішнє сонце пускає крізь нього червоні коралі.
Та ледве трамвая дзвіночок у небо напружено звівся
У кронах круки починають кричати, хоч щойно мовчали.
А в місті дитинства усміхнена мама н
2026.04.26
07:11
Над містом ширяє пронизливий вітер
І вправно висвистує тужний мотив
Про те, що знедавна безсилий зловити
У хмарках рухливих проміння масив.
Немає тепла, хоч вже травень надходить
І грак у дуплі вже гніздо навіть звив, -
Спинилася в зрості й цвітінні
І вправно висвистує тужний мотив
Про те, що знедавна безсилий зловити
У хмарках рухливих проміння масив.
Немає тепла, хоч вже травень надходить
І грак у дуплі вже гніздо навіть звив, -
Спинилася в зрості й цвітінні
2026.04.25
17:50
Немов старенька бабця враз,
Зав’яже ніч на вузлик світ.
І небо в ніжних кольорах
Шукає в тиші настрій свій.
Немов бешкетні дітлахи,
Неначе ми малі колись
Стрибають зорі – світляки
Зав’яже ніч на вузлик світ.
І небо в ніжних кольорах
Шукає в тиші настрій свій.
Немов бешкетні дітлахи,
Неначе ми малі колись
Стрибають зорі – світляки
2026.04.25
14:59
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
2026.04.25
14:11
Мовчання огортає душу,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.
Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.
Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
2026.04.25
13:47
Запрошую на свій канал на ютубі, підписуйтеся.
Майже 100 композицій.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенер
Майже 100 композицій.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенер
2026.04.25
12:03
До літ хоча би десь до сорока,
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.
Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин.
А спробу я таку хіба зроблю?
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.
Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин.
А спробу я таку хіба зроблю?
2026.04.25
12:03
За обрій сонце упало втомне.
Дрімала в тиші загусла ніч.
І стигло небо – тяжке й судомне,
звисали хмари з похилих пліч.
Рябіло море в сріблястих брижах,
і мов наяди з нічних глибин,
скакали тіні на скелях рижих
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дрімала в тиші загусла ніч.
І стигло небо – тяжке й судомне,
звисали хмари з похилих пліч.
Рябіло море в сріблястих брижах,
і мов наяди з нічних глибин,
скакали тіні на скелях рижих
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
2026.03.31
2026.03.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Посвячується Піранезі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Посвячується Піранезі
Чи то – місячний кратер, чи то – колізей; чи – то
десь у горах. І добродій в пальто
бесідує з чоловіком при палиці, бо ж у горах.
Неподалік собачка розкопирсав непотріб.
Не важить, про що вони гомонять. Видать,
беруть високо; про таку річ, як благодать
і стремління до істини. Освідчуватись в нестримнім
стремлінні цілком природно у бесіді з пілігримом.
Скелі – коли не рештки колись колон –
втопають у дикій рослинности. Загалом
голова пілігрима засвідчує у належній
мірі смирення – що світові, що тутешній
фауні, зокрема. "Так", говорить його
поза, "дарма, що колеться". В світі доста чого
страшного й окрім. Колючість – одна з питомих
рис, властивих поверхні. Візьмімо чотирногих:
їх вона не турбує; і нас не повинна, бо
ніг у нас менш удвічі. На місяці десь, або
деінде можливе инше. А тут, куди щонайдовші
тіні кида минуще, колючість дає підошві,
а босій – то і подавно – менше зважати на
прикрощі. В принципі, щем садна
й допікає саме "тепер", плекаючи сталу чулість
дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись".
Все-таки, це у горах. Чи серед уламків стін
колишнього городища. І руки напоготів
добродія у пальтині схрещені і недвижні.
"Так", каже його поза, "в принципі, дах у хижі
нагадує силуетом обриси схилів гір.
Чим, без хваління хижам і докорів на позір
задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з
засадами геометрії. Хай із ухилом в конус
остання й перемудрила. І здалеку та ж гора
схожа на дім селянина, хижину бідаря
зблизька. Не конче ж пінитись винам,
щоб свідчити схожість мінливого із постійним,
теперішнього з минулим. Не кажучи – мимохідь.
А щойно ви – пілігрим, ви певні заздалегідь
в планиді, що рає спині залишатись слугою
того, кого лишила, ніж гравію під ногою
і марива попере́ду. Мариво, те завжди
зголошується майбутнім і говорить "іди
сюди". А досить людині вчастити кроку –
убуває й рідіє, скидаючи поволоку
з минулого: ті ж крутосхили, ті ж остюки.
Тому я тут у взутті". "Ви тут йому завдяки, –
не погоджується з ним пілігрим. – Дивуюсь
чутому, намагаючись. Радий і обманутись
у цяті, у плямі в мариві, рядженій в давнину".
"Ах, ми лишень два минулих. Їх вистачить на одну
теперішність. І це, зауважу, в ліпшім
разі. У звичнім обом нам – гіршім,
не бувати й цьому. В найгіршім, для олівця
або голки художника ми – що порожні місця.
Ба, чаруючись грою серпанків, даллю,
око маляра вправі понехтувати деталлю
– тобто моїм і вашим в ній існуванням. Ми –
те, об чім не шкодують, як за пиріг куми.
Ні нині, ні у майбутнім. Ані у їх гібриді.
Тому бо пейзаж – минуле в чистому виді,
що спекалося співвласників. Коли його колір – чин
речей, що спростовує далечінь
за звичне тій деспотичне порядкування тілом
по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим,
брунатним, темно-смарагдовим. І чулий на кольори
маляр ним очарований, і в захваті від гори,
чи, скажімо, розвалини. Тож віддамо Джованні
належне, адже Джованні примітив у нім принаймні
нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим".
"То ви, значить, із минулого?" – хвилюється пілігрим.
Та співбесідник замовк, чомусь відволікшись задля
собачки, яка дещицю все-таки розкопала
підвечеряти зі сміття собі, і ось-ось
звискне, щаслива, що завдалось.
"Та ні, – роняє він зрештою. – Гуляєм тут, коли трапить".
І тут пейзаж заливає ревносний сучий гавкіт.
<1993-1995>
десь у горах. І добродій в пальто
бесідує з чоловіком при палиці, бо ж у горах.
Неподалік собачка розкопирсав непотріб.
Не важить, про що вони гомонять. Видать,
беруть високо; про таку річ, як благодать
і стремління до істини. Освідчуватись в нестримнім
стремлінні цілком природно у бесіді з пілігримом.
Скелі – коли не рештки колись колон –
втопають у дикій рослинности. Загалом
голова пілігрима засвідчує у належній
мірі смирення – що світові, що тутешній
фауні, зокрема. "Так", говорить його
поза, "дарма, що колеться". В світі доста чого
страшного й окрім. Колючість – одна з питомих
рис, властивих поверхні. Візьмімо чотирногих:
їх вона не турбує; і нас не повинна, бо
ніг у нас менш удвічі. На місяці десь, або
деінде можливе инше. А тут, куди щонайдовші
тіні кида минуще, колючість дає підошві,
а босій – то і подавно – менше зважати на
прикрощі. В принципі, щем садна
й допікає саме "тепер", плекаючи сталу чулість
дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись".
Все-таки, це у горах. Чи серед уламків стін
колишнього городища. І руки напоготів
добродія у пальтині схрещені і недвижні.
"Так", каже його поза, "в принципі, дах у хижі
нагадує силуетом обриси схилів гір.
Чим, без хваління хижам і докорів на позір
задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з
засадами геометрії. Хай із ухилом в конус
остання й перемудрила. І здалеку та ж гора
схожа на дім селянина, хижину бідаря
зблизька. Не конче ж пінитись винам,
щоб свідчити схожість мінливого із постійним,
теперішнього з минулим. Не кажучи – мимохідь.
А щойно ви – пілігрим, ви певні заздалегідь
в планиді, що рає спині залишатись слугою
того, кого лишила, ніж гравію під ногою
і марива попере́ду. Мариво, те завжди
зголошується майбутнім і говорить "іди
сюди". А досить людині вчастити кроку –
убуває й рідіє, скидаючи поволоку
з минулого: ті ж крутосхили, ті ж остюки.
Тому я тут у взутті". "Ви тут йому завдяки, –
не погоджується з ним пілігрим. – Дивуюсь
чутому, намагаючись. Радий і обманутись
у цяті, у плямі в мариві, рядженій в давнину".
"Ах, ми лишень два минулих. Їх вистачить на одну
теперішність. І це, зауважу, в ліпшім
разі. У звичнім обом нам – гіршім,
не бувати й цьому. В найгіршім, для олівця
або голки художника ми – що порожні місця.
Ба, чаруючись грою серпанків, даллю,
око маляра вправі понехтувати деталлю
– тобто моїм і вашим в ній існуванням. Ми –
те, об чім не шкодують, як за пиріг куми.
Ні нині, ні у майбутнім. Ані у їх гібриді.
Тому бо пейзаж – минуле в чистому виді,
що спекалося співвласників. Коли його колір – чин
речей, що спростовує далечінь
за звичне тій деспотичне порядкування тілом
по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим,
брунатним, темно-смарагдовим. І чулий на кольори
маляр ним очарований, і в захваті від гори,
чи, скажімо, розвалини. Тож віддамо Джованні
належне, адже Джованні примітив у нім принаймні
нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим".
"То ви, значить, із минулого?" – хвилюється пілігрим.
Та співбесідник замовк, чомусь відволікшись задля
собачки, яка дещицю все-таки розкопала
підвечеряти зі сміття собі, і ось-ось
звискне, щаслива, що завдалось.
"Та ні, – роняє він зрештою. – Гуляєм тут, коли трапить".
І тут пейзаж заливає ревносний сучий гавкіт.
<1993-1995>
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
