Стала редко писать, еще реже, быть может, чем плакать, и
заколдованной всаднице твой поцелуй не помог.
А опушками тиши блуждает стреноженный папоротник
И лелеет цветок. Но ему безразличен итог

наших жизненных вех, с инкрустацией - черными вишнями,
наших тайных надежд - тонкострунных на слух веретен.
У него есть свой дом (голосами он птичьими вышитый)
и простой оберег от беды - полотняный катрен.

Околотки – не кара, а кара - дороги проторены,
где ходить не за труд, где не топит мечту полынья
из сомнений. Меня только звезды, что были подарены,
во всенощный полет, будто буквицы, кличут, но я

стала редко писать, еще реже, быть может, чем плакать. А
вдохновений извозчик как есть всё хранит для меня:
в чаще слова - его, без узды цветоносный мой папоротник,
на словесных лугах - скакуна с гривой цвета огня.


2012

Світлана Луцкова
"Стала зрідка писати"
http://maysterni.com/publication.php?id=80507&allcomments=1


Стала зрідка писати, напевно, ще рідше, ніж плакати, -
Зачаровану вершницю твій поцілунок не спас.
А узліссями тиші блукає стриножена папороть
і виношує квітку. Та, зрештою, що їй до нас

і до наших життів, інкрустованих чорними вишнями,
і до наших бажань - тонкострунних зітхань веретен?
Є у неї свій дім, голосами пташиними вишитий
і простий оберіг від жалю - полотняний катрен.

Манівці - не покара. Покара - дороги второвані,
де ходити не важко, де сумнів не жалить уяв.
А мене лише крихітні зорі, тобою даровані,
у польоти нічні, наче буквиці, кличуть, та я

стала зрідка писати, напевно, ще рідше, ніж плакати.
Перевізник натхнення усе, як було, залиша:
у гущавині слова - її, неприборкану папороть,
на словесних просторах - його, вогнегриве лоша.