(матерям афганців)

Дерево чорне тягнулося віттям вгору,
Немовби для того, щоб сонце забрати у Дня.
А воно все довірливо виглядало з-за хмари,
Та День знов на клямку її зачиняв.
Приходили тіні зажури і грюкали кулаками
У вікна усі, у двері, у душі, у серце небес.
То не зажура – то, наче привид, - Мама.
Стоїть біля військкомату і гріє в долонях лист.
І сумно їй. Дуже. Журиться…
Німий погляд блукає десь ген між світами…
Двері скрипнули – відкриваються:
- Ви, до кого?
- Я – з приводу телеграми…
- Проходьте туди, чекайте.
Зараз звільняться офіцер…
- Швидше вже вічність перечекати,
Ніж дізнатись: Василь, ще не вмер?

За столом, в невеликому кабінеті
Посивілий вже чоловік, наче азбуку Морзе,
Вибивав на машинці якісь документи…
Кивнув головою:
- Заходьте!
Мати з листа обтирає сльози.
- Що там у вас? Давайте.
- Та от… - протяга зм’яту з горя повістку,
- Ви присилали?
Черговий береться читати:
«Синицькому Василю.
З’явитись на восьме до військкомату»

- Так, присилали.
- Це для мого Васüля.
Офіцер поглядає у двері, чекаючи призовника,
Який теж би навідався з матір’ю.
- Де ж син..?
- Нема… Два роки, як поховали, коли
Прийшла похоронка.
- Як, поховали? Але ж ця повістка…
Задумавсь на хвилю. Встав. За дверима зник.


- Ну, що?
- Поховали, дійсно.
Хороший був, запальний. Орел, а не чоловік!


А Синицька стоїть, застигла, немов не чує…
На душі лише важко. І холоди…
Лист - пір’їнка в руках від мрії…
- Повістку ліквідували.
Пані Синицька, ви можете йти.
- Ліквідували?
- Ліквідували, йдіть.

А їй посмутніло в очах. І зовсім ногам не йдеться…
В безпам’яті і вперед руками шукає дорогу в світ.
- Не чути б нічого, не бачити… -
А серце скажено б’ється!

- О земле, які в тебе теплі обійми!..
Синочку, коханий! Чекай, зараз я підійду!

У тебе тут рана. На грудях… Наскрізь – Іудин цілунок війни.
Знаю – болить… Потерпиш? –
Я ось… любляче серце від болю тобі прикладу…


21.11.11 20.16