Україна сумніша за всі мої вірші тепер.
Я, спустошений, також лежу, як моя батьківщина.
Їй ще гірш, як мені.
Звинувачую також себе ім’ям блудного сина.

Та коли мої вірші у тюрмах співають блатні
І на Раді Перунській волхви їх рокочуть мостиво,
Можна вмерти спокійно і світло сьогодні мені,
Мов сходити на пиво.

Можна в космос втікати...
А можна боротися тут –
З усіма, із собою, з погодою, модою, льосом.
Адже меч, а не мир, нам боги і пророки несуть.
Зирять зіроньки косо.

Кину виклик усім і усьому.
А далі – як в сні.
Головне, що у совісті меї нічна, але біла, сорочка.

Що Вкраїна?..
Весь Всесвіт із серцем у цій партизанській війні.
З точки виник і прагне у точку...