Все починається з мрії.

14 червня 2010 р. (14:00)
Україна-Львів(Сихів)

Cпека. Ця ненаситна спека вже кілька днів безжально висушувала все навкало, вбирала всі соки, висмокчувала і осушувала все живе, роблючи вялим весь світ. Сьогодні,як не дивно, сонце заховалось за темними брудно-сірими хмарами, які затягнули небо від краю до краю, як натягнута струна-один легенький дотик і забринить. Було так тихо- задушливо тихо, все замовкло, притихло.Ніде не було чути ні лаю бездомних собак, які завжди плутались у ногах прихожих, вимолюючи своїми жалісними очима їжу і ласку, а ні муркотіння диких кішок, які хоч вже привикли до людей та сімейства кошачих все ще ховались, остерігаючусь цих непередбачуваних істот. Навіть вітер і той причаївся, очікуючи свого часу.
Затишшя- час, який віддається для того щоб сховатись, приготовитись до бурі. Затишшя- обманливий спокій, обманливий затишок. Не довіряйте тишині- це не спокій, а очікування…
Хоч і було лише близько другої дня, та на вулиці було тьмяно і похмуро. Тік-ток,тік-ток –це вистукує годиник час до настання грози. Тік-ток,тік-ток –за рогу вийшла молода дівчина,ще зовсім юна, швидше дитя, а ніж доросла жінка.Вона зіскулилась- не від холоду, а від відчуття тривоги, яке пеленою обвивалось навколо неї. Тік-ток,тік-ток –дівчина прибавила крок, прагнучи пошвидше сховатись від наближаючоїсь грози. Хлюпсь. Стривожений погляд на небо. Хлюпсь. Ця краплина капнула на кінчики її пальців. Завив вітер. Дівчина обняла себе захищаюись від холодного подиху грози, кинулась бігти до під”їзду. Забриніла струна- загриміло небо, роздалось зливою, залютував вітер. Темна волосся дівчини, чорним ореолом вилося на вітрі навколо її обличчя. Пролунав хрускіт- це з оглушливим звуком по інший бік дороги вітер звалив дерево. Худа постать дівчини ледь просувалась супроти вітру, здавалося ще мить і вона, як те дерево- зламається. Добравшись до дверей під”їзду вона швидко відкрила двері і скрилась у будівлі, лише на мить перед цим озернувшись на буревій, в її сірих очах зблиснув чи то страх, чи то захват. Та це була занадто коротка мить, якої не вистачило для того щоб розглядіти погляд тих сірих очей.
Небо розірвала блискавка. Грім оглушив землю. Вітер ламав дерева і зносив огорожі. Піднявши голову до неба, під дощем стояв юнак. Він не втікав від грози, а навпаки спокійно спостерігав за розлюченою стихією. Чорне, як смола волося мокрими пасмами прилипло до його обличчя. Краплини доща сльозами стікали по щоках. Його одяг промок, холодний вітер продував до самих кісток та здається його це не хвилювало. Юнак з непорушним виразом обличчя стояв посеред грози, так немов навіть і не зауважував її.

Львів. Осінь 2010р.