Коли квіти на дощі - то ангел показує нам своє миле обличчя крізь фіранку реалій. Він усміхається промінчиками сонця, а ти не бачиш його.
...Це як новий абзац...
Ти не бачиш нічого - лише сам розкриваєшся квіткою. Пелюстка за пелюсткою. Одна чорніша за іншу.
- Ти бачиш квіти в ультрафіолеті, - ображено сказав він.- Для тебе все є чорним. Що він тобі зробив, що ти тепер так ставишся до всіх чоловіків?!

Він.

Ніхто з них не знайомий з ним, але всі знають про його існування: вже не перший згадує, та жоден з них навіть не здогадується, що Він був лише моїм другом і аж ніяк не коханою людиною.
Любили(та й досі люблять) мене завжди щиро, взаємно і без зрад.Я щаслива з цього боку пазла мого життя. І дякую Тому, Хто затвердив такий сценарій моєї історії.

Дружба - складна річ. Особливо, коли це дружба духовна; спорідненість душ; знайомство з колишнього життя...
Що зробив? Що такого зробив? - Не був ідеальним. Для мене. Як друг. То піднімався духовно вище Кайласу і я летіла за ним, відкриваючи нові планети, згадуючи минуле життя(у одному з яких він був моїм сином - і таке відчуття залишилось і у цьому переродженні).
Ми могли розмовляти годинами; дискутувати на різні теми. Він був мені ... старшим товаришему лабіринтах езотеричних практик; майже учителем. Щось великодуховне ( судячи з розмов);сюрреалістично цікаве; помпезно тепле. Ідеал.
Та наступали місяці(роки), коли ця постать деградувала: розмови про пиво та бійки; про те, як кожного вечора міняв дівчат; п*яне обличчя на фотографіях знайомих; розмови про гроші як центр Всесвіту...

Намагалася допомогти встати. Не було стержня - і тому гнувся. Наші світи не співпадали і як два тіла з однаковим - чому? - зарядом відштовхувались - і летіли у різнобоки світу.

Першого разу ми втратили зв*язок на три довгих роки. Мене мучили докори сумління: треба було залишатися поруч, супроводжувати його по чорній смузі життя, допомогти. (Це я тільки тепер, дуже подорослішавши, зрозуміла, що ЯКЩО ЛЮДИНА САМА НЕ ЗАХОЧЕ СОБІ ДОПОМОГТИ, ТИ ЇЙ НЕ ДОПОМОЖЕШ! )


Потім знову була зустріч, наслідком якої стала розмова до самісінького ранку(як і сотні розмов до цього і тисячі після цього), міліони телефонних розмов та смс ; десятки виходів у астрал...

... І - знову впав! Брехня! Алкоголь! Зрада усім, хто тебе любив! Інші товариства! Нещирі слова! Брехливі сльози!

ДОСИТЬ!

І ніколи більше.
Кожного разу падаючи, ти помирав у моїх очах , сину. Якщо ти колись у цьому житті любив кого-небудь і ця людина помирала ти знаєш, що відчувала я. І досі відчуваю.



Що ти мені зробив?! Ти помер. - Хоч міг і жити. Ти здався. - Коли ще повинен був боротися. Ти не цінував ні свого життя, ні життя інших людей. Нехтував їхніми почуттями до тебе.

Ти міг бути отут , зі мною, з нашими сім*ями: коханими людьми, дітьми; ти міг би допомагати мені перегортати цікавісторінки паралельних реальностей. Бо нас таких тут багато. Звісно, тут всі мої друзі. І я щаслива.
Але остання моя сльоза вічно свіжо бринітиме на щоці - це моя душа плаче за невикористаною можливістю одним із нас.
Поки хоч один ... , я не буду повністю щасливою.

...Я знаю: ти досі піднімаєшся і падаєш...
Та я цього не бачу - тому й переживаю легше.

Що він мені зробив? - Він не став ідеалом. Не абстрактним. А тим , яким міг би стати.
І у кожному людському падінні я бачу його. І мені стає боляче, як вперше. І тому я дратуюсь.

Не розчаровуйте людей, які у вас вірять.