Навіяне Оксаною Романів

Ввійди в мою душу! Вона ж бо – мов дерева тінь,
В якій Ти у спеку знаходиш жадану розраду.
Забудьмо печалі, слід зрад залишився позаду,
Давай милуватися разом ясним зорепадом,
Купатися в росах, вдихаючи дикий полин.

Злітаймо у небо! Не нарізно – спробуймо вдвох,
Тримаючись тільки за руки чи крила незримі.
Я – вітер у полі, я – воля Твоя незборима,
Я – музика сфер, що Ти виплеснеш завтра у риму,
Я - сон просто неба, що тихо нашіптує Бог.

Зцілю Твоє серце пречисто-цілющим дощем,
Що рани минулих утрат і печалей всіх змиє.
На наших стежках вже зневір не клубочаться змії,
Не Ти і не Я, бо віднині у Всесвіті МИ є -
Готові до злетів, нових перероджень й прощень...

Я вірю - є МИ! Бо у ВЧОРА – зачинені вікна,
Вітрища сум'ять у які не навіють жалів.
Тягар від розлук, що минули, давно перетлів,
І я, мов землиця в одвічному прагненні злив,
Чекаю на весну…
Душа воскресати вже звикла!