Мені йдеться про українця
у кожному з нас
і про кожного з нас в Україні!
Ми живемо у цій країні,
яка розкладається,
ніби хворі легені курця,
який якось вдихнув, 
і тепер просто не може 
видохнути із себе
цю отруту, це божевілля.
Ми живемо в цій країні –
з її зовнішнім боргом
та внутрішньою політикою,
які не мають до нас жодного відношення.
Усе, що нас стосується,
поміщається в картонній коробці
з-під старої магнітоли.
Усе, що нас стосується, 
можна перелічити
на пальцях власних рук.
Тісні квартири, 
де стіни настільки умовні,
що ти засинаєш під ніжну колискову
сусідській дитині
і прокидаєшся від ранкового стону 
за тією ж таки стінкою,
пізнаючи в ньому меланхолійні ноти 
вечірньої пісеньки –
настільки тонкі й пронизливі,
що спати тобі більше не хочеться…
Ніколи.
Тісні кухні, 
власне, _настільки тісні  й незручні,
що чи не єдине,
чим в них насправді зручно займатися –
займатися сексом...
Ну може ще політикою.
Політика, схожа радше на фарс –
ці пристаркуваті клоуни з жахливими гримом, 
почуттям гумору та запахом з роту, 
які розігрують перед тобою вічну комедію, 
увесь час нагадуючи тобі, хто тут глядач, 
а хто –актор;
перелякані клоуни, 
які чіпляються за цю арену, 
ніби потопаючі за прибережну траву –
не бажаючи поступитись місцем 
молодим і вправним акробатам, 
котрі смиренно чекають свого виходу, 
поволі старішаючи
 й перетворюючись на тих таки клоунів...
Принаймні в душі.
Ці міста, розсипані лісостепом, ніби підлогою мідяки.
Запилені щербаті дороги,
що губляться у безкінечності,
ніби ключі у дірявих кишенях плаща – 
так, що твоє потрапляння додому 
видається неможливим.
Темні  й невтішні річки,
що вивертаються між згрубілих пошерхлих берегів,
ніби безнадійні жертви із рук опівнічного маніяка, 
впадаючи потому в глибоке море, 
ніби в глибоку депресію.
Що ще?
Національна ідея,
непевна, ніби національна валюта.
Робота, монотонна й безпросвітна,
ніби квадрат Малевича.
Хімічна, наче зброя, їжа,
до якої звикаєш,
ніби до армійської хебешки.
Старі центральні квартали, 
які зникають несподівано,
наче звичка мастурбувати.
Нові панельні будівлі,
що виростають так швидко,
наче нігті на пальцях рук.
Тихі вулиці, 
на яких ми промотували дитинство та дзвінкий, 
ніби голоси у підземних переходах, дріб'язок.
Ці не причинені дахи,
на яких ми назавжди позбувалися
страху висоти та страху жити.
Ці неосвітлені під'їзди, 
в яких ми втрачали голову та цноту.
Хто встановив на них ці кулетривкі двері?
Хто вмонтував в них ці масивні банківські замки,
вперто не пускаючи нас
в середину нашої пам'яті,
відбираючи в нас наше минуле,
аби ми стерегли його
перед цими брамами пекла,
не наважуючись відійти,
навіть на мить – аби подивитись,
що там – в майбутньому?
Це життя, життя в цій країні,
яке схоже на потяг,
що ось-ось має прибути,
але поки що запізнюється.
Але ми, що ми зробили для того,
аби щось змінити,
аби відремонтувати ці нерівні,
ніби кардіограма гіпертоніка,
колії?
Аби добудувати кінцеву зупинку,
близьку, ніби кінець світу.
Аби Україна стала трохи ближчою до нас,
а ми - до України.
Невже ми просто чекали?