ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Інша поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона тоді вдивлялася у вишню
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона тоді вдивлялася у вишню
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
2024.11.20
05:44
Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
2024.11.20
05:12
Спиваю натхнення по краплі
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
2024.11.20
05:11
Які залишимо казки?
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
2024.11.19
21:50
Тим часом Юрик, ні, то Ярек
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
2024.11.19
18:51
Я розпався на дві половини,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Інша поезія):
2024.10.30
2024.10.17
2024.07.25
2024.06.21
2024.05.20
2024.05.17
2024.04.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Качкаров (1989) /
Інша поезія
Ми – в ній(?), вона – в нас (?)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ми – в ній(?), вона – в нас (?)
Мені йдеться про українця
у кожному з нас
і про кожного з нас в Україні!
Ми живемо у цій країні,
яка розкладається,
ніби хворі легені курця,
який якось вдихнув,
і тепер просто не може
видохнути із себе
цю отруту, це божевілля.
Ми живемо в цій країні –
з її зовнішнім боргом
та внутрішньою політикою,
які не мають до нас жодного відношення.
Усе, що нас стосується,
поміщається в картонній коробці
з-під старої магнітоли.
Усе, що нас стосується,
можна перелічити
на пальцях власних рук.
Тісні квартири,
де стіни настільки умовні,
що ти засинаєш під ніжну колискову
сусідській дитині
і прокидаєшся від ранкового стону
за тією ж таки стінкою,
пізнаючи в ньому меланхолійні ноти
вечірньої пісеньки –
настільки тонкі й пронизливі,
що спати тобі більше не хочеться…
Ніколи.
Тісні кухні,
власне, _настільки тісні й незручні,
що чи не єдине,
чим в них насправді зручно займатися –
займатися сексом...
Ну може ще політикою.
Політика, схожа радше на фарс –
ці пристаркуваті клоуни з жахливими гримом,
почуттям гумору та запахом з роту,
які розігрують перед тобою вічну комедію,
увесь час нагадуючи тобі, хто тут глядач,
а хто –актор;
перелякані клоуни,
які чіпляються за цю арену,
ніби потопаючі за прибережну траву –
не бажаючи поступитись місцем
молодим і вправним акробатам,
котрі смиренно чекають свого виходу,
поволі старішаючи
й перетворюючись на тих таки клоунів...
Принаймні в душі.
Ці міста, розсипані лісостепом, ніби підлогою мідяки.
Запилені щербаті дороги,
що губляться у безкінечності,
ніби ключі у дірявих кишенях плаща –
так, що твоє потрапляння додому
видається неможливим.
Темні й невтішні річки,
що вивертаються між згрубілих пошерхлих берегів,
ніби безнадійні жертви із рук опівнічного маніяка,
впадаючи потому в глибоке море,
ніби в глибоку депресію.
Що ще?
Національна ідея,
непевна, ніби національна валюта.
Робота, монотонна й безпросвітна,
ніби квадрат Малевича.
Хімічна, наче зброя, їжа,
до якої звикаєш,
ніби до армійської хебешки.
Старі центральні квартали,
які зникають несподівано,
наче звичка мастурбувати.
Нові панельні будівлі,
що виростають так швидко,
наче нігті на пальцях рук.
Тихі вулиці,
на яких ми промотували дитинство та дзвінкий,
ніби голоси у підземних переходах, дріб'язок.
Ці не причинені дахи,
на яких ми назавжди позбувалися
страху висоти та страху жити.
Ці неосвітлені під'їзди,
в яких ми втрачали голову та цноту.
Хто встановив на них ці кулетривкі двері?
Хто вмонтував в них ці масивні банківські замки,
вперто не пускаючи нас
в середину нашої пам'яті,
відбираючи в нас наше минуле,
аби ми стерегли його
перед цими брамами пекла,
не наважуючись відійти,
навіть на мить – аби подивитись,
що там – в майбутньому?
Це життя, життя в цій країні,
яке схоже на потяг,
що ось-ось має прибути,
але поки що запізнюється.
Але ми, що ми зробили для того,
аби щось змінити,
аби відремонтувати ці нерівні,
ніби кардіограма гіпертоніка,
колії?
Аби добудувати кінцеву зупинку,
близьку, ніби кінець світу.
Аби Україна стала трохи ближчою до нас,
а ми - до України.
Невже ми просто чекали?
у кожному з нас
і про кожного з нас в Україні!
Ми живемо у цій країні,
яка розкладається,
ніби хворі легені курця,
який якось вдихнув,
і тепер просто не може
видохнути із себе
цю отруту, це божевілля.
Ми живемо в цій країні –
з її зовнішнім боргом
та внутрішньою політикою,
які не мають до нас жодного відношення.
Усе, що нас стосується,
поміщається в картонній коробці
з-під старої магнітоли.
Усе, що нас стосується,
можна перелічити
на пальцях власних рук.
Тісні квартири,
де стіни настільки умовні,
що ти засинаєш під ніжну колискову
сусідській дитині
і прокидаєшся від ранкового стону
за тією ж таки стінкою,
пізнаючи в ньому меланхолійні ноти
вечірньої пісеньки –
настільки тонкі й пронизливі,
що спати тобі більше не хочеться…
Ніколи.
Тісні кухні,
власне, _настільки тісні й незручні,
що чи не єдине,
чим в них насправді зручно займатися –
займатися сексом...
Ну може ще політикою.
Політика, схожа радше на фарс –
ці пристаркуваті клоуни з жахливими гримом,
почуттям гумору та запахом з роту,
які розігрують перед тобою вічну комедію,
увесь час нагадуючи тобі, хто тут глядач,
а хто –актор;
перелякані клоуни,
які чіпляються за цю арену,
ніби потопаючі за прибережну траву –
не бажаючи поступитись місцем
молодим і вправним акробатам,
котрі смиренно чекають свого виходу,
поволі старішаючи
й перетворюючись на тих таки клоунів...
Принаймні в душі.
Ці міста, розсипані лісостепом, ніби підлогою мідяки.
Запилені щербаті дороги,
що губляться у безкінечності,
ніби ключі у дірявих кишенях плаща –
так, що твоє потрапляння додому
видається неможливим.
Темні й невтішні річки,
що вивертаються між згрубілих пошерхлих берегів,
ніби безнадійні жертви із рук опівнічного маніяка,
впадаючи потому в глибоке море,
ніби в глибоку депресію.
Що ще?
Національна ідея,
непевна, ніби національна валюта.
Робота, монотонна й безпросвітна,
ніби квадрат Малевича.
Хімічна, наче зброя, їжа,
до якої звикаєш,
ніби до армійської хебешки.
Старі центральні квартали,
які зникають несподівано,
наче звичка мастурбувати.
Нові панельні будівлі,
що виростають так швидко,
наче нігті на пальцях рук.
Тихі вулиці,
на яких ми промотували дитинство та дзвінкий,
ніби голоси у підземних переходах, дріб'язок.
Ці не причинені дахи,
на яких ми назавжди позбувалися
страху висоти та страху жити.
Ці неосвітлені під'їзди,
в яких ми втрачали голову та цноту.
Хто встановив на них ці кулетривкі двері?
Хто вмонтував в них ці масивні банківські замки,
вперто не пускаючи нас
в середину нашої пам'яті,
відбираючи в нас наше минуле,
аби ми стерегли його
перед цими брамами пекла,
не наважуючись відійти,
навіть на мить – аби подивитись,
що там – в майбутньому?
Це життя, життя в цій країні,
яке схоже на потяг,
що ось-ось має прибути,
але поки що запізнюється.
Але ми, що ми зробили для того,
аби щось змінити,
аби відремонтувати ці нерівні,
ніби кардіограма гіпертоніка,
колії?
Аби добудувати кінцеву зупинку,
близьку, ніби кінець світу.
Аби Україна стала трохи ближчою до нас,
а ми - до України.
Невже ми просто чекали?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію