бабця дістала з фанерної шафи
тлумак перев’язаний чимось картатим
хрест-навхрест
зібралася – дякувать Богу! –
як люди – зібралась в останню дорогу:
спіднє біле в мережку
довга спідниця сіра
синя в горохи блузка
тепла кофтина з вовни
хустка з червоним чорна…
і образок з картону –
Діва Марія з Сином –
в руки щоби укласти…
з дерева темний хрестик
свіч воскових десяток
щоби світили ясно
вдень і вночі горіли
доки у хаті буде…
потім до мене тихо:
«синку ти ж не забувся…
… трунú дорогої важкої не треба
легку дерев’яну оббийте сіреньким
віночком з барвінку прикрасите віко
і довго мене не тримайте у хаті
на другий же день поховайте опівдні
усіх запросіть на частунок додому
і щоб на столи не давали горілки
а ще вас благаю не плакати зовсім
згадайте мене невгамовну й веселу
як я вам співала
як світ цей любила
і як роздавала себе без останку
і ще: поховаєте поруч із дідом
заєдно з моїм сірооким Степанком…
та я розумію – усе це сум’яття
та в світі такий встановився порядок
а сіяти безлад не гідне людини
бо безладу й так на землі через вінця…
жийте в любові
шануйте Бога
буде нестерпно мене покличте
я прилечу у спекóту вітром
піснею в горі
теплом у стужу
ви ж за мою помоліться душу
і відпустіть…
не тримайте…
прóшу…»