Із цим іронія не може впоратися,
усмішка стає серйозною,
між листям осіннім у тінях вечірніх
видно таємні стежини демонів,
і самих їх побачити можна край ока,
не затримати в пам’яті риси, нажаль,
але скидаються на тіні від людей,
укритих довгим хутром.
Ти підеш услід їм, небезпечно допитливий,
ти отямишся сам десь посеред дерев і кущів,
ти подивишся в небо глибоко засинене,
усвідомиш до мозку кісток, що – один.
І розтягнуться руки, і покриються листям,
поміж органів збільшиться місця повітрю,
і полинуть пташиними співами очі
вбирати незнані досі кольори.
У відкритому світі надвечір – холодно,
і ковдру непросто знайти,
невблаганно закони матерії
зітруть з долонь обіцянки і плани,
надії біг спинить заглиблений спокій,
з ним зупиниться страх, і відкриється грудь
до плетіння тіней, і здригнеться вогонь,
але витягне тіло своє знову,
стане горіти рівніш і повільніше, ти…
Ти не більше, ніж тінь,
і не більше за похит гілок на вітрах
з безкінечного Сходу, проте,
ти не менше, ніж вдих – обіцянка
осяяння трошки вогнем,
серед значень всіляких – краплина тепла.
…кроки тихі пошурхають далі від тебе,
злетить хмарою гайвороння звідси демон,
тобі осені трошки насипалось в душу,
в осінь трошки душі кроком тихим пішло…