Вечір розфарбував небо у містичні рожеві кольори, котрих насправді не буває. Білою голкою кудись із заходу на схід поспішав реактивний авіалайнер, розперезуючи стратосферу навпіл. Над пустирем з поодинокими кволими деревцями тужливо кружляло, покаркуючи, вороння, провіщаючи переміну погоди, а можливо, і іще чогось.

Холоднішало.

Я вийшов винести сміття та подихати свіжим повітрям. У ліфті було накурено та, як завжди, насцяно. Щоб дотерпіти і не насцяти у ліфті, цим паскудам не допомагало ніщо, навіть нещодавно почеплене дзеркало від одного з кандидатів у депутати.

Двері розчинилися на другому поверсі, і до ліфта зайшов сусід, колишній мент, з цигаркою у зубах.

- Вниз?


Не дочекавшись моєї відповіді, він натиснув кнопку першого поверху і випустив у мій бік зі свого рота хмарку гидкого цигаркового диму. Я затамував подих і лише кивнув, щоб не дихати його смородом.

Якби він не був колишнім мєнтом, я б йому, швидше за все, зацідив з правої у щелепу. Я б йому розповів і пояснив, що ліфт-не те місце, куди слід заходити із цигаркою у зубах. Що з другого поверху на перший можна зійти і пішки. Я б йому розповів, що такі падлюки, як оце він, сцють у ліфтах, а ми, нормальні люди, змушені потім у їхні сцяклі ставати підошвами свого чистого взуття. Я б йому розповів, що такі рагулі, як оце він, навіщось заводять у багатоповерхівках величезних собацюр, від яких смердить, та які також часто гадять у ліфтах, а також лякають ледь не до смерті малих дітей, та які скавучать і гавкають, коли їх залишають господарі самих удома, та котрі цілий день можуть гасати зверху моєї стелі, наче ті коні, та підкидати гумові м’ячики, котрі гепають, гепають, гепають, і це перманентне гепатіння доводить тебе до оскаженіння, і навіть коли ти вдягаєш навушники і вмикаєш гучну музику, гепання цього гумового м’ячика для домашніх улюбленців проникає до твоїх вух навіть крізь хардрокові рифи … Я б йому ще багато чого розповів, якби він не був колишнім мєнтом, та якби ліфт не опустився так швидко з другого поверху на перший.

Двері розчинилися, ми вийшли, і я помітив, що він також несе викидати сміття. У нас навіть були однакові салатового кольору пакети із рожевою застібкою-ручкою. Я пропустив сусіда уперед, і він пішов попереду мене, пихкаючи своєю цигаркою і намагаючись у паузах між пихтінням щось мені розповідати. Я не прислухався до його розмови, я лише споглядав його пакет, який так був схожий на мій, я дивувався, який оце телепень розробляв дизайн цього пакету для сміття, адже хтось бо ж мусив розробляти дизайн, бо сьогодні без дизайну – нікуди, сьогодні ж бо без дизайну – ну ніяк не можна, ви що, як же сьогодні без дизайну, навіть оці дурнуваті срані пакети для сміття повинні мати свого дизайнера, і от питання – невже цей дизайнер був дальтоніком? Невже його не навчали у його сраній дизайнерській бурсі, що салатовий колір ну аж ніяк не гармоніює із блідо-рожевим?

Біля смітника нас вже чекали. Можливо, то чекали його, колишнього мєнта з другого поверху, а можливо, не його, а мене. У такому випадку у мене постає запитання: а мене ж за віщо? Коли він, сусід з другого поверху, колишній мєнт, жбурнув свій абсолютно нелогічний пакет зі сміттям у сміттєвий бак, з автомобіля, що стояв неподалік, пролунала автоматна черга. Ну, можливо, то була й не автоматна черга, можливо, то було щось інше, можливо, то просто каркали оті ворони, але мій сусід, колишній мєнт, чомусь раптом смішно змахнув руками і упав горілиць, дивно розкинувши руки, як ото падають солдати у фільмах про війну, якось так професійно упав, наче ото все життя перед цим репетирував своє падіння, зовсім не боячись боляче вдаритися потилицею об асфальт і набити собі синця, ото наче якийсь каскадер чи циркач. Третя куля з автоматної черги, чи що воно там торохтіло, вже пролетіла повз нього, падаючого, і потрапила просто у мене, а за нею четверта, п’ята... І я не розумів, чому, чому вони стріляють у мене, адже я не палю у ліфті, я не заводжу гидких собак, не викидаю сміття з балкону і завжди щоранку вітаюся з двірником…

Я так і не встиг викинути свого пакета зі сміттям. Я лежав на асфальті, смішно розкинувши руки, обабіч лежав не викинутий салатовий пакет з блідо-рожевими ручками, з мого тіла звідусіль жебоніла кров і цівкою стікала вниз по асфальту, по дорозі перемішуючись із кров’ю мого сусіда з другого поверху, колишнього мєнта, як ото на глобусі ріка Тігр зливається із рікою Єфратом, а далі наша кров текла вже ширшим струмочком і десь губилася у темряві, що спускалася на нас згори.

Холоднішало.

***

Я прокинувся у лікарні. Мабуть, то була лікарня, бо що ж іще? Стіни, густо пофарбовані у кольори фламінго олійною фарбою, висока стеля, запах хлорки та немитих тіл, впереміж із ароматами домашніх бутербродів.

Біля мене сиділа дружина і тримала мене за руку. Ми зустрілися поглядом, в її очах блищали сльози.

- А я знала... я знала, що ти виживеш...

Вона була геть сива. Хоча я добре пам'ятав, що коли я йшов виносити сміття, її волосся було без жодного натяку на сивину.