А настрій – прозахідний:
Їду до Львова!

Нехай погуляє душа гонорова
і все ще шляхетна,
хоча й одонбасилась
і заматеріла,
та не «заковбасилась» –
нехай наговориться мовою рідною,
говіркою галицькою, відповідною...

А в мене ві Львові
є друзі прадавні,
а не випадкові знайомці майданні –
ще в юності з ними радів я при чарці
й брехати щось файне кобітам
привчався...

Ві Львові ж у мене є син, ще й онучок
(сюжет був ліричний
і ловко закручувавсь,
і східні терени зі львівськими кресами
схрестились –
кохався ж бо я з поетесами!).

До Львова поїду –
востаннє, прощально
пройдуся по місту,
згадаю з печаллю
себе, молодого,
Марічку, Миросю;
в Людмили пробачення щиро попросю;
Грицька Чубая пом’яну й без горілки,
подумавши: «Грицю, як рано згорів ти!»;
згадаю іще Лучука та Оксану –
сусідів невістки –
а плакать не стану,
бо плакати я і не вмів, і не вмію,
бо втрат гіркоту і без сліз розумію...

Зі сходу – на захід:
я там починався.
Я з львівського древа листком відірвався
й занесений був аж на берег Лугані,
де люди – як люди... Хоч є ще й погані...

2006

(с) Низовий Іван Данилович
«Калини жар на полотні снігів» (поезії)
Луганськ: Глобус. – 2007. – 168 с. – С. 82 – 83