Завіса підіймається... Ще одне скалічене життя, скалічена душа, скалічена доля. Жити задля втіхи чогось вищого, незнаного. Як жити? Навіщо? Кожного дня падати лицем об асфальт нездійсненних примар, чіплятися за соломинку ідіотського майбутнього, займатись безглуздим спотвореним собою. Часу купа, хоча насправді його обмаль, його мінімум для майбутнього. Майбутнього... Минулого... Теперішнє - тільки що було минулим і вже майбутнє...

Один чорт. Все одно крок за кроком наближаєшся до безодні. А може це і є вона? Може ти вже в ній? Із плином нікчемного існування стараєшся видертись із неї, побачити світло за паскудною, але дуже темною ширмою своїх ілюзій, своїх почуттів, своїх сподівань. Повзеш невидимими сходами, здавалось би вже от-от, сходи зникають... Падіння. На дні, якщо ще є сили, воля для ще одного підходу, ще одного ривка, ти знову стараєшся намацати їх, стараєшся втямити куди ж вони зникли... І здається ну вже, вже відчув під своєю рукою якусь опору. Надія...

Під тобою провалюється земля. Ти летиш все нижче і нижче. Які вже там сходи? Ніколи і нізащо не вибратись із цього безводного колодязя втрачених надій. Безглуздий світ нікчемних потуг і сподівань. Убога гра акторів. Аншлаг на найпаскуднішій постановці. Проте варто заплющити очі і ніби вже не на дні ти, не чіпляєшся пальцями з останніх сил за сиру землю, стараючись намацати сходи нагору, а на найвищій точці цього невдалого творіння. Тобі плескає увесь зал манекенів. Твоїх власних. Ти один. Відкриваєш очі - знову дно. У темряві ти бачиш безліч дверей - вихід близько. Якою піти? Яку відчинити та дістатися волі? Спотворений темрявою ти хапаєшся за найпершу ручку... Ніби й не провалювався нікуди. Ті ж самі нікчемні декорації, паскудний звуковий супровід, огидна режисура. Але куди ж ти подінешся?

В тебе довічний контракт, який ти змушений виконувати, хоч і не підписував його. А гонорар твій видається методом російської рулетки і від якості твоєї гри нічого не залежить. Твоя гра завжди огидна, хоч інколи ти можеш думати й навпаки. Знову ілюзія - темна яма. Ніхто нічого не вирішує. Байдуже чи будеш ти сумлінно грати свою роль, чи пустиш все за течією. Байдуже?

На жаль... Як би ти не старався зіграти краще - в тебе не вийде, бо це і є твоя роль. Бути нікчемою у цьому ще більш спотвореному собою світі, який натомість спотворює тебе. Манекени можуть дарувати оплески, кричати "Браво!", запевняти, що ти блискуче граєш самого себе. Та вони тільки манекени... І ти один із них... Завіса опускається.

2011 р.