Опісля всіх луганських п’янок,
Коли пилося нарівні
В бучній компанії коханок,
Не знаю, як тепер мені
І підступитись до львів’янок, –
Такі ж бо файні-осяйні
Й шляхетно-стримані кобіти!
П’ють по манюній, крадькома,
Щоб не до денця, – я примітив,
Як біла рученька трима
Бокал: немов тендітні квіти
Між пальченятами трьома,
А безіменний і мізинчик
Лукавлять збоку, віддалік...
Я зазвичай добра їм зичив,
І, як пристойний чоловік,
Пив делікатно... сік – незвичний
Для пияка, звичайний сік.
І добирав слова в розмові,
Вже призабуті за роки
Життя в Донбасі... Виняткові,
Скажу відверто, ці жінки
І незбагненні! Лиш ві Львові
Зустріти можна ще таких.
Звичайно, всі понапивались,
І я без хмелю захмелів…
Зі мною гарно обнімались,
І я, звичайно ж, пожалів,
Що вже старий... Не дочекались
Жінки нічого, окрім слів
Палких, від мене... О, львів’янки,
Колись я на одній із вас
Вже був одружений – до склянки
Пригубився на довгий час
Із ревнощів, і втік від п’янки
В невикисаючий Донбас.


27-28.08.2006