Про «однодумців», «інакомислячих» і ще багато про що

У киплячому розвої колективізації «великий вождь і учитель» кинув у народ сповнену єзуїтського лицемірства фразу: «Жити стало краще, жити стало веселіше».
До Сибіру й на Північ поповзли ешелони й обози розкуркулених, русло Біломорсько-Балтійського каналу й котловани Магнітки вимощувалися людськими тілами, колимське золото відмивалося кров’ю і потом, у степах України, Кубані, Поволжя, Казахстану ворушилися скотомогильники (і людиномогильники теж!), а весь радянський народ «від молдованина до фіна» «торжествував» і аж захлинався сталінською «радістю»…
«Ми наш, ми новый…» Що – на кістках? А чому б і ні – стоїть же на селянських та козацьких кістках колишня Петрова столиця! Тільки час від часу треба зміцнювати фундамент новими кістками та цементувати його новою гарячою кров’ю – кров’ю кронштадтських «заколотників», «убивць» Кірова, захисників блокованого Ленінграда. І ростиме й ширитиметься по світах невмируща слава «будівничих» – Петра Першого, Клима Ворошилова, Андрія Жданова... І «торжествуватиме» народ, і аж захлинатиметься від небаченої та нечуваної «радості»...

Ще на самісінькому початку перебудови, демократизації та всілякої «пертурбації» скромний учитель-пенсіонер, ветеран війни, праці і партії Богдан Васильович Пастух якось сказав мені: «Жити, Іване, стало важче, але цікавіше».
Справді-бо важче. І того нема, і того нема, і того. Справді-бо – цікавіше. І говорять про все, і пишуть про все, і лають усе... «Настроение есть», – невесело пожартував луганський поет-шахтар Сергій Панов.
Нема – буде!
Є – не віднімеш!
Так думають не всі. Хто – «за», хто – «проти», хто – «утримався». Так було завжди. Повного однодумства, повної монолітної одностайності, усенародного схвалення насправді ніколи не було. Згадаймо опонентів Леніна. Сталінську опозицію. Заморожувачів «хрущовської відлиги». І ще багато чого... Наш згуртований і злютований соціалістичний «табір» має не одну розколину. У той час, коли однодумець (а точніше, мабуть, бездумець) Брежнєв та іже з ним спрямували танкові дивізії на Прагу, інакомислячий молодий поет Вадим Делоне вийшов з друзями на Красну площу з протестом проти цієї «інтернаціональної» акції. У той час, як багаторазовий «Герой Радянського Союзу та Соціалістичної Праці, свіжоспечений Маршал, Генералісімус у перспективі» віддав наказ про введення до Афганістану обмеженого контингенту військ, академік, істинний тричі Герой і лауреат Андрій Дмитрович Сахаров за чесні слова й мужні громадянські вчинки та дії поливається брудом і з тавром інакомислячого висилається в Горький.
Під оплески, що переростають в овації, під звуки переможних литавр за межі «найкращої у світі країни» висилаються О. Солженіцин, О. Галич, Г. Владимов, В. Войнович, В. Некрасов, В. Аксьонов: і-на-ко-мис-ля-чі! І-на-ко-мис-ля-чі А. Марченко, В. Стус, Ю. Литвин, О. Тихий під той же «грім литавр переможних» потрапляють у тюрми й табори, і, не витримавши «ідейної перековки», помирають за ґратами й колючим дротом.
...Перебудова, що мала б починатися з фундаменту, із нововикопаного котлована, очищеного від святих кісток «інакомислячих», волею «однодумців» поступово перетвоюється в такий собі звичайний «косметичний» поточний ремонт. У високих і глибоких кріслах іще впевнено сидять давні «сталіністи» й недавні «брежнєвці». Вони мають не лише владу, не лише багатомільйонну чи багатомільярдну економічну базу, але й чималий військово-політично-репресивний потенціал. Результати їхньої можновладності проявляються всюди: у розвалі економіки, у дефіциті продовольства і товарів народного споживання, в аваріях і катастрофах, у міжнаціональних конфліктах, у збройних сутичках, що можуть перерости в справжню громадянську війну.
Легко зрозуміти й пояснити події, що відбувались і відбуваються за нашим порогом, за нашими залізобетонними стінами. Народ Румунії повстав проти фашистської диктатури Чаушеску. Чехи та словаки, поляки та угорці, східні німці «оновлюють» свої уряди й правлячі партії, що заплямували себе корупцією, розкраданням народного добра, оскверненням комуністичних ідеалів і соціалістичних святинь. Прозрівають поступово монголи та китайці, в’єтнамці та камбоджійці, словенці й албанці. Слава Богу, вони, натхненні нашою перебудовою, побачили, хто їхні істинні вороги, а хто – істинні друзі. А ми, що – ми? І уряд у нас свій – оновлений, прогресивний, перебудовчий. І партія комуністів, визнаючи давні й учорашні помилки, оновлюється, самоочищується. І свободи (совісті, преси) повертаються. А жити стає все важче й важче. І вже дехто з високих трибун наполягає на необхідності «твердої руки». І в цих «трибунів», як це не гірко, з’являється легіон «однодумців». Але ж відомо, що «тверда» рука – це озброєна рука. А зброя, звісно ж, стріляє. В і-на-ко-мис-ля-чих! Отже, знову – «перековка», репресії, війна ідей, війна батьків і дітей?! Нові «кронштадтські» й «антоновські» заколоти?! Нові «котловани», «чевенгури» та «гулаги». Жорстоко, не по-людськи, зате – радикально! Бо інші «заходи» нічого не дали. «Гуманізовані» післясталінські табори (їх кількість за «волюнтаризму» Хрущова значно зменшилась, а в роки застою і стагнації Брежнєва десятикратно збільшилася) не виправдали себе. Рішучі дії Андропова були похерені (даруйте за це малоцензурне слово) «великим теоретиком» Черненком. «Отверезення народу» геть провалилося. Економіка не стала економною. Продовольча програма, урочисто проголошена на весь світ, перетворилася в нашу, вітчизняну, продовольчу проблему. Мирний атом приносить смерть. Ні, тільки «тверда рука», тільки повернення до «всенародної дисципліни». До «однодумства», «одностайності» (читайте – одностадності), дружнього «одобрямсу!» А там уже недалеко й до скотолюдиномогильників...
Один такий скотолюдиномогильник виявлено в нашому тихо-благополучному Ворошиловграді-Луганську, у районі Сучої балки. Я там був і бачив: людські й скотинячі останки впереміш. Що це, яким словом це можна назвати? Фашизм? Сталінізм? І те, й друге підходить. А точніше, мабуть, можна виразити словом «котлованізм» – від платонівського «Котлована».
Я прожив на світі сорок вісім років і не перебільшую, коли кажу, що всі сорок вісім років свого життя ходив по сипкому краю «котлована», – тільки й того щастя, що не звалився в моторошну, пекельну глибину. Мій «котлован» почали копати на початку тридцятих років, коли п’яні «активісти-буксири» розкуркулили мій рід по материнській лінії – Великородів, діда Гната й бабу Уляну. Тоді від голоду померли сам глава сімейства і п’ятеро моїх дядьків-підлітків. Мій «котлован» поглиблювали дружніми зусиллями фашисти (убили мого батька-комуніста Данила Низового) і сталіністи (замордували на «розкріпаченій» артільній роботі мою матір Настю). А мені не хотілося в «котлован», і мені, мабуть-таки, щастило. До «геройської» участі в Будапештських подіях (1956 р.) я не доріс, до «танкового героїзму» в Празі (1968 р.) став уже переростком. І сина мого Ігоря щасливо обминула «афганська героїчна епопея»: танкову «залізну» дивізію, у якій він служив, брежнєвські маршали тримали на радянсько-польському кордоні, аби «екстремісти із «Солідарності»» не посягнули на свободу й незалежність «вільного й незалежного» радянського «одностайного» народу-трудівника, народу-інтернаціоналіста.
Даремно, мабуть, я беру в лапки слово «котлован», оскільки котлован цей цілком реальний, бо в ньому вміщується все, що болить, що принижує, що робить наше життя гірким, чорним, ганебним. Котлован – це вічний експеримент політичних пройдисвітів над народом, суспільством, над кожною окремою індивідуальністю, наді мною особисто… Приміром, під час боротьби з «тунеядством» (це було напередодні перебудови, гласності та демократизації) мене, пам’ятаю, зловили переодягнений у цивільне капітан міліції вкупі з двома активістами-пенсіонерами в книгарні і, приперши до прилавка, грізно допитувалися, чому я в робочий час ходжу по магазинах, чому я взагалі ніде не працюю? Моя відповідь, що я – письменник, вільний, так би мовити, художник і працюю вдома, здебільшого вночі, їх не задовольнила, і вони (усі троє) охрестили мене дармоїдом, ледарем, пристосуванцем, потенційним злочинцем.
Так, у нашій державі завжди було важко (щоправда, не всім) жити й зараз – нелегко, а то, може, ще й важче, ніж завжди. Колишні ідеали виявилися майстерною підробкою, ідоли впали й розбилися вщент, світлі мрії про щасливе комуністичне майбуття (нарешті ми прозріли) – це всього-навсього красива казочка для наївних, блакитна брудна полуда на короткозорих очах. Правди не стало, а разом із нею щезла і свята віра. Ми жили подвійним життям, керувалися подвійною мораллю. А зараз уже не хочемо так жити, не можемо. Але ще мусимо роздвоюватись, аби геть з глузду не з’їхати. Бо не вміщуються в нашім розумі такі речі, як засудження всенародного злочинця Чурбанова до «милостивого» строку... Колись за жмуток колосків давали п’ять-десять років строгача. Бо не розуміємо ми, чому колишній краснодарський Медунов-паша користується всіма пільгами пенсіонера всесоюзного (за найвищою шкалою) значення, тимчасом як афганські інваліди не мають де пристойно жити, а старенькі колгоспниці й фабрично-заводські робітниці перебиваються хлібом і кефіром. І я особисто не усвідомлюю такого архаїзму: чому в нашому обласному центрі, що носить ганебне ім’я псевдомаршала, напроти оновленого міськкому оновленої партії стоїть помпезний пам’ятник кривавому нашому землякові.
Чому? Бо – сліпі й прозрівати не хочуть. Бо – глухі й чути не бажають. Бо – раби й вільними бути не вміють! Бо живуть за старими стереотипами і самостійно мислити не здатні, бо на нові ідеї не спроможні. І таких – легіон! І вони ще сильні, оці «однодумці-одностайники», і вони ще розраховують поборотися з «інакомислячими», пустити їм крові, загнати їх у «котлован» і «скотолюдиномогильник».
Дивився я телепередачу «Депутатські цінності Сергія Конєва». Мені глибоко симпатична ця постать. Добре сказав молодий депутат на першому з’їзді народних депутатів країни: «Я – з Дніпродзержинська – батьківщини застою». І що ж: його земляки розгнівалися на Сергія, хочуть відкликати його з депутатського корпусу. І в згаданій телепередачі, не вибираючи слів, робітники й колгоспники, апаратники й пенсіонери обзивають свого обранця і несвідомим, і некультурним, і націоналістом, і «рухівцем», і... А правда все ж за Конєвим: з придніпровського «плацдарму» до вершин самодержавства дорвалися свого часу і Брежнєв, і Трапезніков, і Щербицький...
А час іде й несе нам жадані зміни, переоцінку цінностей, переосмислення ідей. Те, що вчора вважалося ворожим нашому ладові, сьогодні виявляється прогресивним і високоцінним. Сьогодні за ті літературно-публіцистичні праці, за які видатний критик Іван Дзюба мав табірний строк, можна (і треба!) присвоювати звання академіка. Сьогодні за вірші, що вважалися чужорідними й непотрібними «високо свідомому» радянському читачеві, Василь Голобородько удостоєний звання лауреата республіканської премії імені Василя Симоненка – «інакомислячого» поета. «Інакомислячий» геній Володимир Сосюра свого часу був вигнаний з партії та письменницької Спілки за вірш «Любіть Україну» – зараз цей твір заслуговує на те, щоб стати гімном новітньої України. Сьогодні з «країв не дуже віддалених» перевезено до Києва скорботні останки «державних злочинців» Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина й з усіма почестями, всенародно, поховано на Байковому цвинтарі – в українському пантеоні славетних. Сьогодні широко публікуються твори «дисидентів», учорашніх табірників Михайла Косіва, Євгена Сверстюка, Івана Світличного. Сьогодні, ще раз підкреслюю, жити важче, але цікавіше. Бо ж істинно: не хлібом одним живе людина! Бо ж генератором ідей є не шлунок, а розум, бо ж керуємося ми не прагненням вгамувати почуття голоду, а прагненням вгамувати голод розуму й душі.
Своїх думок, часто суб’єктивних і, може, дещо емоційних я нікому не нав’язую і висновків ніяких не роблю – свідомо. І підсумків – теж свідомо – не підбиваю. Я ділюся своїм наболілим, накипілим, нашарованим на душі.


03.03.1990

Цей публіцистичний виступ І.Д. Низового 1990 року ввійшов до його книги "Загублене відлуння" (2004 р.), тираж якої кудись зник... Зберігся лише сигнальний примірник. ...Може, сподіваюсь, він буде комусь і цікавий, і близький... А хтось вважатиме його актуальним і сьогодні...