Ти не забула… Ти ще тут, при нім, при тому свіжому ватяно – солодкому мереживі зими. Вона присутня щохвилини у твоїх астраліях усіх. Вона наближає до реальності і водночас вириває тебе із кола життя. Наче губка убирає в себе всі твої бажання , пориви та спогади рушійні. Забути, забути, кричала ти…Дарма… Вона настає так чи інакше, бо ж природі не прикажеш. Не змусиш серце думати, а розум плакати, не змусиш пам’ять свою не приходити. Світло, світло, тускло і холодно. Ні, ні, там тепло, мило і … знов сльоза.. Слова, слова – всього лише слова. А поруч теплі руки, посмішка …Та чи то вона щирою була? А ти спитай зими.. Вона розкаже, напевно, знає точно. Сльоза скотилася одна за другою, засріблилася , немов кришталь така прозора і сніжинкою на дно серця впала. Ти не забудеш, ти - не забудеш . Ти не зможеш вирвати із себе душу, пошматувати спогади свої… А вона сріблиться , пишногруда королева балу. Вона і зараз не змінилася. Все така ж хмільна, задушно – свіжа й молода. Тільки зараз вона стала для тебе рідною, близькою . Тільки зараз вона зігріває твою заледенілу душу, хоч і час від часу все – таки вимагає щось в заміну. А їй більше, як мрія і не треба, хоча, може, ще іноді випросити краплину снігу, що тане у твоїх очах. Ось такою вона залишиться у твоїй пам’яті до кінця. Ти не забудеш….ти …не забудеш…